Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 62
— Відки ви родом?
— З Підкарпатської. Відки й ти, неборе. Усе про тебе у новинці вичитав. Та й по образчиковим тя познав. Піду, гадаю собі, нащивлю краянина. Ти, нівроку, вижу, добре ся маєш. Най ти Бог Небесний допомагає!.. А як там наші живуть?
— По війні мало ліпше стало.
— Хвала Богу, — він зняв з голови крисаню. — Хвала Богу!..
— Тяжко живуть люди. Землі не мають. Роботи не мають. Притискують їх порціями. Школи, чую, чеські запроваджують і в селах.
— Ой, неборе, ото не до добра прийдеся.
— Не до добра, краянине…
— Та й тут не Пасха. Мій побратим — рік минуло на велику Богородицю — також ліг під колеса. Айбо більше не піднявся із штреки. Колеса тяжкі на тій машині. Ой, тяжкі, неборе. І не силою хвалився, неборачище, прощінби. Біду свою поклав на штреку та там і залишив її разом з головою. Ой, кажу тобі, не рай тут, на чужині. А кілько нас таких є! І з того боку Карпат, і з сього: лемки, волохи, гуцули, поляки, малороси. Прийшли сюди, як і я, на заробки. Айбо видиме, що нічого з того не буде. З порожніми тайстринами повернемося, як не візьме Бог Небесний душу… А цимборові моєму зовсім не добре впалося. Дурнячка, майже, на нього прийшла. Бо нікому нічого не казав. Раз лише чуємо — найшли його без голови. Не удержав, сараку… А я, приміром, кажу, що не всім ото треба під машину лягати. Дасть Бог, може-то, уладиться якось. Найліпше померти своєю смертю… — і він важко зітхнув.
— Правда, правда, дідику!..
— Не дідо я, неборе. На сорок п’ятку той рік перейшло. Копальня, майже забрала мою силу… Дочуваюся, що і моя мамка дорогенька іще жива, хвала Богу. У Дозі має обійстячко. Якби-сь, неборе, хоч завернув до неї, коли будеш вдома. Бо ти, чую, мандруєш по світах. Майже, рідко буваєш дома… Гей, неборе, не забувай про доміство. Тяжко без нього. Ото так, якби-сь там залишив серце та й ходиш по світу без нього. Чоловік на чужині каждий часок самотній, як сирота… Та, може завернеш до мамки?
— До Лози, кажете? А як натрапити?
— Кормошом Михайлом звуть мене. Кормош. Ото є така яблінка. Тверді на ній яблучка ростуть. Хоч яку зиму переносять. Чим довше стоять десь у соломі чи сіні, та тим ліпші… Гей, неборе, якби-сь був приніс, хоч одно яблучко з дому!..
— А я вам куплю.
— Таких ніде не продають. Не є тут таких яблучок. Та й не буде. Ото, хоч і ліснички, айбо домашні, на твоїй материнській землиці виросли та достигли… Та не забудеш, неборе?
— Не забуду, Михайле.
«По всьому світу розлізлися люди з порожніми торбами. Думали наповнити їх. А повернуться домів іще ліпшими жебраками на жебрачу землю. Ой, нечесний се світ!.. Ой, нечесний…».
Серце із заліза
Сонце підфарбувалося, причепурилося за сірими завісами хмар і поспішало на побачення з молодими листочками на деревах, що вже вичікували в парках та скверах. Цього разу літня весна чомусь запізнювалася. Хоч уже початок квітня, все ж тільки каштани насмілилися позапалювати свої білі свічники.
Тисячі парижан вийшли на рандеву з весною: вироїлися з квартир і тепер, здається, тісно стало в цьому величезному місті.
Іван та Ружена ходили мовчки. Милувалися ранковою столицею Франції. Довгі промені сонця вигравали на вулицях, бульварах, у скверах, тяглися до фонтанів Трокадеро, до Єгипетського обеліска, обснували Ейфелеву вежу і позолотили величний собор Паризької богоматері…
«Кожне місто має свою красу. Кожний народ має свою культуру, з якою подорожує від сивої давнини до наших днів. Айбо що ото за культура? — глянув Іван на величезне полотно в Луврі. Художник відтворив на ньому пекло: люципери вилами заганяють мучеників у вогонь. — За що їм така кара? — , раювали на цім світі. А на тому їм суджено бути в огні…».
Одразу за тріумфальною аркою зайшли в дивовижний сад з фонтанами, терасами, статуями, ставом. Урочисту тишу з алеями віковічних дерев порушував лише пташиний гомін. Це — місце побачень, місце закоханих. Ось дівчина, очевидно, служниця: колише лівою рукою коляску з дитиною, а правою обіймає свого нареченого. Цілуються.
— Оті тоже грішать? — побачивши цю сценку, спитав Ружену.
— Обійняти чи поцілувати кохану на очах у людей — то традиції Парижа. Звичка, розумієш?
— Файна звичка, аби їх лише пеклом не пужали…
«Пекло? А, може, і я заслужив його за Джексона? Та, кажуть, Господь Бог справедливий. Він усе видить, чує і знає. І ще й думки знає кожного чоловіка. Мусить знати, що я не винний був. Не дуже мені кортіло йти бавитися з тим Джексоном. Айбо гроші треба було. Трикляті гроші. Вони на світі найбільше роблять біди…».
— Ти чому замовчав, Іванку?
— Пекло привиділося.
— А я думала — ота парочка. Іди зі мною та більше не грі —ши, — пригорнулася до нього, заглянула в очі, що випромінювали ніжністю і ласкою впереміж із смутком.
— Добре, дорогенька моя, — сказав, однак із голови ніяк не виходила розмова зі Свадебою. Він намагався обійти її, аби не думати про це в такий гарний день. Та в цьому він був безсилий.
«Десять років!.. Десять літ я мушу служити Герцфертовій, аби віддати борги. Далеко застряв у болото. Дуже далеко. Та іншого виходу не було. Підростають діти, доглядати їх хтось мусить. А квартиру треба мати свою? Треба. Одягтися треба? Треба. Їсти треба? Треба… Господи, отих «треба»! І то так буде, певне, до кінця життя… Айбо чому Герцфертовова укладала договір не на менше і не на більше, а лише на десять років? Ге-гей, знаю, що не про мене гризеться! Та треба вичекати, винести усе на своїх плечах, а там буде видко. Кажуть, цирк майже доживав, доки мене не було. А тепер по світах роз’їжджає. Правда, я маю від неї платню. Постійну. Хіба ото платня? Вона щорічно має до п’ятсот тисяч крон чистого прибутку. Півмільйона! А мені з того виділяє грайцарі. Айбо й то хліб. Я хочу, аби мої діти не знали бідності, з котрої я вибратися не можу. Я хочу аби мій син жив у будучині ліпше, як я. Маю я на те право? Маю. Маю я на те силу? Маю!.. Та буду й далі мучитися, аби потому повернутися домів та хижку якусь звести собі, землиці прикупити. Бо роки біжать, як ті коні, та все ближче до старості…».
