Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 84

Не мелем, не мелем,
Не мелем, не мелем —
Забрала нам вода млін!..

— Цілий вік ладен би просидіти тут, де чути чеську мову, музику, де іскриться вино, і так далі, і тому подібне. Райський куточок!

«Ба ци можна вже нагадати про того чоловіка? — подумав Іван, коли начальник поліції Штєтка добре розчервонівся від випитого вина. — Може, треба поговорити, доки не дуже п’яний?».

Але Штєтка розв’язав мішок спогадів, і тепер уже перебивати стало незручно. Він поринув у свою автобіографію, котру ніхто ніколи не писав і не читав. Підлеглим було незручно розповідати про себе, а з цим Іваном Силою не буде говорити про політику, коли не тямить у ній. Дружина від Штєтки повіялася вже давненько, бо перелякалася підкарпатських опришків. У світову війну Богуміл Штєтка завоював собі офіцерське звання. Демобілізувався, бо не витримував казарменного життя…

Потому перейшов на найулюбленішу загальнополітичну тему, як сам назвав її.

— Моє серце і досі не витримує натиску гарної молодички, — зізнався Штєтка. — Пульс учащає в такому разі, як від вина. Що би я робив, якби не було на світі того ласого створіння? — Штєтка замислився, прихилив над столом вилизану лису голову, обпер її на нетривку долоню. — То є, прошу вас, ціла історія!

— Треба пити всі чари кохання, коли є звідки коли є з ким, пане верхній!..

— Верхній? — підняв з руки тяжку голову. Визелепився на Івана. — Причому тут верхній? Я тут — Штєтка. Айбо ще простіше — Бо-гу-міл! Милий Богу. Богуміл! Чуєте?

— Чую, айбо я так не можу звертатися до вас.

— Ми то закріпимо урядово! — Штєтка позвав кельнера. — Дві пляшки токайського!

— Я не можу вас так кликати.

— Вип’ємо на перту! Скільки маєте років?

— Сороковий.

— Хе-хе-хе! Я на цілий рік молодший за вас! — захекався Штєтка. — Тому, перепрошую, дозвольте з вами випити?

«Корінець би ’му висох! Так то треба цілий келих до денця випити. За одним махом!..».

— Коли ваша ласка, то я не можу відмовитися.

— О-о-о! — заокав верхній. — То мені подобається. Агой!

— «Треба пити всі чари кохання, коли є звідки і коли є з ким». Так, ти, здається, сказав.

— Так, — запнувся Іван, аби не порушити форму звертання. Гей, знає він: коли помилиться — питиме штрафний келих, або треба буде замовляти ще одну пляшку токайського, котру неодмінно доведеться випорожнити.

— Розумно! Геніально! Саме, доки є з ким! І так далі…

— Богуміл — майже пошепки звернувся до начальника поліції просто по імені, і аж самому стало якось страшно. Штєтка ставав мовчазнішим. Йому, очевидячки, хотілося слухати музику і навіть поволочити ногами у танці. — От я твоє жадання зробив.

— Ні, ні, ти його ще не здійснив, Яніку! Знаєш, що я придумав? І ти, сподіваюся, як другові, зможеш його виконати?

— Скажи. Чоловік усе може, коли захоче, — повів та й самому недобре зробилося. Хто знає, що в п’яного Штєтки на умі? Айбо най каже, корінець би ’му висох!.. — Кажи, кажи, Богуміл, — добрішав Іван.

— О-о-о! — за кожним звуком Штєтка крутив пальцем у повітрі нетривке коліщатко. — Ти зміг підняти отсей стіл? І жеби на ньому не цокнула жодна посудинка?

«Та ци не міг щось ліпше примудрувати? Ганьба робити таке в ресторані. Айбо й не можна відказати тому Штєткові, бо п’яний уже, як циганин. А п’яному все дурниці вертяться в голові».

Підняв з краєчку стола скатертину. Стіл дубовий, міцний. Смерековий би не витримав під зубами.

— Можу, — погодився Сила і почав скидати піджак. Засукав рукави на сорочці. Тимчасом Штєтка оповістив свого приятеля за сусіднім столом, аби той передав далі про цирковий номер у залі.

«Ачей не здохну. Айбо так довіра більша буде в нього до мене».

В залі заворожили тишу. Іван обперся руками в коліна. Взяв у зуби краєчок стола і обережно почав піднімати, випростовуючись. Зробив з ним два кроки і знову обережно поклав на попереднє місце.

Зал зітхнув. Голосно закричало вино, ром та боровічка. Загриміли музиканти. Все злилося в непристойний гамір, гудіння, верещання, дзизчання. До їхнього столу почали приходити з питвом, та Штєтка завертав усіх, хто намагався принизити його в очах Івана. Силу це обрадувало. Адже випивати більше не будуть. Та саме в цю мить Штєтка поманив до себе кельнера-офіціанта, попросив наповнити келихи.

— Я дуже дякую, Богуміл. Більше не можу, — відпирався Іван.

— Людина може все, коли хоче. Таке твоє правило, здається?

— Ліпше вже завтра, бо пом’якнемо дуже.

— Завтра, то є не сьогодні, Яніку! Ще по одній і на тому — амба!

— Тяжке!.. — покрутив Іван головою. — Може, вийдемо на двір?

— О-о-о! Геніально, Янку! — і Штєтка сягнув рукою у кишеню, очевидно, за грішми.

— Богуміл, то так несправедливо. Я покликав, я й платити маю.

— Ти в чехів у цьому ділі правди не шукай. Я тут дома. Я й господар столу. Ти будеш дома — так само поступив би, думаю…

Іван не хотів псувати Штєткові настрій. «Най робить, що хоче, корінець би ’му висох, аби лише щось допоміг…».

Сніг хрумтів, порипував, як старі, незмащені ворота. Місяць дихав по вулиці холодним туманом. Не хотілося й рота розкривати, айбо Іван мусів, бо йому вже припекло:

— Тепер у мене до тебе є просьба, Богуміл.

— Прошу, прошу. Людина все може, коли хоче. Так?

— Мій один родич перебуває у твоєму домі. Гостює.

— В поліції?

— Отут, за церквою.

— Ага, в тюрмі, — і спокійно запитав: — Хочеш побачитися з ним? Хто він — розбійник? Злодій? Вбивця?