Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 86
— Розп’яли. Поховали. Навіки-вічні розтерзали! — і глянув на нянька, що нагнувся до землі, мов надрізаний коло кореня дуб.
Від церковних воріт вирушила рідка процесія і наближалася до людей, що цупко тримали в руках клебані.
— Но, та вже четверту увісили, — пробубнів, мов з-під землі. Іван насторожився: «Ба ци не сталося щось із старим?».
— Про що ви кажете, няньку?
— Рянду четверту увісили на турню, кажу, — дратуючись, голосніше повів. Аби син зрозумів, що старий затямив уже на своєму віку чотири фани-прапори чужинські: австрійський, чеський, волошинський, а тепер повис мадьярський…
Повисла між небом і землею надія на ліпшу долю, повисла на церкві кривава сорочка бездольця-верховинця. А він сподівався, чекав на своїх братів, що стали, мабуть, перепочити вже так недалеко від його дому, ген там, за отою смерекою, що росте на готарі коло Завадки і так само чекає на прийдешню весну, аби зазеленіти-забуяти ніжними китицями.
«Ви чуєте, братове мої, як ревуть дзвони? То плачуть і ридають вони за Верховиною, котру забирають у свої пазури фашистські безроді банди. Гей, не задавлять її, не задушать у своїх грабіжницьких обіймах, не вип’ють людської крові, бо струмить вона з глибокої чистої криниці слов’янства і живиться невидимими жилами аж із самого Дніпра… І нема в світі такої сили, аби оту живицю могла перепинити. Вона міцно вростає у серце кожного верховинця з материнським молоком… Ба що воно буде, людкове? Знову перевернувся світ ід’горі ногами. Та нема тому русинові супокою, як тій торбі жебрачій помежи панами. Мечуть нею, топчуть валяними ногами, здівають, як непотріб, на багнети, та й хотіли б викинути на сміття. Айбо, певне, не такий ото русин, аби став пометивнучею!..».
А дзвони бовкають, гейби дають знати усьому світові, що Підкарпатську Русь ведуть до ями…
Іде перед жандармами Петро Ігнатків — як молодий на весілля іде. Ще й голову підняв, аби всім сусідам подивитися просто в очі, аби знали вони, що у Петра є віра, котру не поховають ні в сірих темничних мурах, ні в ямі. І чують люди, як дзвенять ті ланцюги на руках у Петра, у Добрайового сина, у Попдякуникового Семена, в Іцика Мермельштейна, котрих женуть жандарми нової окупаційної влади, як розбійників, на локтоню. За що? За яку провину? Куди їх женуть? Що їм принесе завтрашній день? Того ніхто не знав. Бо ще про таке ніхто не чував, ніхто на своїх плечах не переніс фашистського ярма, бодай ся закляло!
— Ба що з ними будуть робити, небожата? — перезвідав старий Сила, хоч і сам добре знав, що не на гостину погнали людей перед карабінами. Бо подейкують, що гостина буде не на жандармерії, а на фарі, у пана намісника. Туди й пиво завезли від Прінца, пили би собі кров!
— Не косицями ото пахне, няньку, — відповів Іван голосно, аби перекричати дзвони.
— Ой, то-то так, небоже, — і Федір почав прислухатися до тих кроків, що гриміли по вулиці кованими чобітьми. Йому гупало в груди, немовби ті жандарми з чорним когутячим пір’ям на шапках ступали по його старому болячому тілу…
— Іване, чуєш? Тебе бирів кличе! — несміливо сказав хтось збоку. Неквапом повернув голову: коло нього стояв Митер Урстів, що заховав свої очі під широкополою крисанею, котра приплющила його до землі. — Я їм не бохтерую, згирили би ся, айбо дуже ня просив, аби-м переказав.
І лише тепер переконався, що ті перші слова не причулися йому.
— Кличе, кажете? Но, та треба йти… А чому не бохтеруєте, Митре?
— То-та власть не по моєму бубнові. За Масарика, не снив би ся, хоч десь пів-деца перепадала. А за сих хіба фендрика приліплять. Повний віз привезли їх. Не на моє вже тіло то-ті фендрики, неборе!..
— Няньку, няньку, чуєте? — ніби розбуджував Федора зі сну. — Треба йти самому, доки не женуть.
— Треба йти, синку, раз кличуть. Айбо не завгуряйся. Бо щось недобре віщує моє серце… До бирова то-то ще не так страшно. Іди, іди, неборе!.. — І чомусь зняв стару клебаню, потер її рукавом та знову поклав на тяжку голову, у краї якої билося бовкало великого церковного дзвона.
Німів майдан, і люди стояли кожний сам із собою. Бо боялися заговорити один до одного, аби не дражнити роз’ятрене серце, в якому почала зяяти ще одна рана. Благословенну кров, що цяпкала з неї, ніхто не бачив. Та кожний чув, як вона зривається та гупає по тілу гнівом та приреченістю.
На нотарському уряді пахло людським потом, ваксою, бензином та сливовицею. Підлога, акуратно вимита, віддавала сирістю та грибком. З-за стіни виривався глухий голос: «Води-и!». А з-за столу, що займав майже третину кабінету, гавкнуло:
— Відяз!
Іван раптом прикинувся, що не розуміє угорської мови, та й далі роззирався по кабінету. Раптом по голові щось гримнуло. Клебаня полетіла майже до стола. Іван поволі нагнувся, підняв її. «Корінець би тобі висох! Та ти так хочеш зо мною говорити?».
— Стань прямо! — скомандував, очевидно, товмач. Повернувся на той голос: позаду стояли два жандарми. За столом — ніздруватий ранговий пір’яник. Мабуть, старший. Іван подивився на нього злостивими очима, ніби намагався накинутися на нього. Допарував ногу до ноги.
— Я не вояк, пане жандар, — спокійно виповів, наче хотів перейти на жарти.
— Ми зробимо з тебе вояку: слухняного, покірного, як собаку! — заревів той за столом, дивлячись на товмача, що харкав майже коло Іванового вуха. — Вонючий русін! Ти маєш два авто. Мале, лук суш, і тягар на авто. Двадцять чотири години і — вони мають бути тут, у нас! Це не просьба, а наказ!
«От чого забажали! Писього хвоста дістанете!».
