Іван Сила на прізвисько «Кротон» - страница 87
— Айбо мотори не роблять. Як я їх привезу? Я вже майже два роки нікуди не рушав на них. Най скаже вам пан староста.
— Не староста, марго, а біров!
— Та най буде й так. Він знає, як то-то є. Чи не правду кажу?
Гей, добре знає Іван того жмикрута-павука, що треться лише коло превелебного та урядовців, бо інші люди — то для нього горголаки-жуки. А чого би йому знатися з селянами, коли він має понад сто гектарів землі! І притому — найліпшої, коло Боржави. Має доста винниць, корови, коні, слуги. Днеськи одягнувся, як на Великдень, у святочний костюм. Не знає чи вставати, коли звідає Іван.
— Ну, пане Бенцо? — зиркнув на нього старший жандарм. Той підлетів, ніби хтось дав йому копито у те місце, на якому щойно сидів.
— Так точно, пане ернадь, не знаю!
— Твої машини, вонючій русін, конфісковані! Нараз сюди привезти!
Сила все добре розумів та чекав, аби товмач переклав прохання начальника жандармерії. Бенца, як школяр, підняв руку, що, здалося, підтягувала його із стільця. Коли це побачив начальник жандармерії, пристукнув каблуками, виструнчився, мовби коликом підперли його в животі.
— Я за нього ручаюся, — сказав по-чужинському.
«Яка доброта, корінець би ти висох!.. Айбо не буде того, що ви хочете, пани зайди! Гей, не буде ніколи! Що би повіли люди?».
Просто з нотарського уряду, з колишньої січовицької касарні, а нинішньої локтоні Іван повернув до старого Юріци. Знав Іван: не одного воза обковав сільський коваль. І сила в нього є, і розуму не позичає. І майстер добрий. Кажуть, колись таку гарну вазу викував із заліза, що сам граф Шенборн зачудувався нею та купив у старого.
— Правда, діду, що ви можете вадаську пушку змайструвати? — спитав Сила, приглядаючись, як старий Юріца роздмухує циганським міхом березовий вугіль, що сам перепалив для горнила.
— Чорт тобі дідо, а не я! — гримнув старий. «Ба ци не розгнівався?». Юріца поворушив кліщами у жаринах, вийняв звідти шматок недогризка заліза, що палко біліло від тепла. — Бери Штефана та бий! — наказав і моргнув у бік великого молота, що тулився до бабки. — Рукави засучи, розбійнику! — і обережно почав витягати з горна розпечене залізо, що сапало в очі великими іскрами. Старий замочив кінчик заліза у чорну воду, що забулькала у вільховому жолобку, приплюнув, приклав потому на кувадло, взяв молоток і почав видзвонювати якусь мелодію, яку лише сам розумів. — Бий, не шкодуй!
— Гах! — загахкав Юріца, як Іван гупнув молотом. Так він гахкав кожного разу, неначе піддавав сили помічникові-молотобійцеві. Колись помагала йому жона в цьому ділі. А тепер, каже, кістки болять у неї, зостарілася. То мусить когось із вулиці кликати. Айбо людей порідшало… — Гах! — і старий Юріца тільки добродушно глянув на Івана.
Гаряче, аж біле залізо, роздвоїлося. Юріца ще раз виркнув на той шматок, що тлів на землі коло пня, на котрому вже не одну сотню літ стоїть ота бабка. Повертів на всі боки ото залізо, що держав у кліщах, і вже тихіше мовив: — Треба було сточувати, гонихмарнику!.. А пушку можна змайструвати. Дичину бити збираєшся? — хитро примружив очі, ніби оберігав їх від іскор.
— Я лише так звідаю.
— В лінивого мельника пусто роблять жорна. Так, як твій язик.
— Ви скоро кінчаєте роботу?
— Як іздохну.
— Мені би треба на часину вашого великого бияка Штефана.
Юріца зміряв його з ніг до голови, зазирнув в Іванові очі, та не побачив у них нічого злого. Вони блискали від того світла, що кліпало з горнила. Старий зафучав циганським міхом, і знову світлішало в кузні.
— Бери, айбо не надовго. Бо я без нього, як без рук.
Іван ніс молота обережно, наче страшенний снаряд, що в будь-яку мить міг вибухнути і розірвати його на шмаття. «На тому кінець, прокляті зайди! Я вам допоможу, зачекайте лише, корінець би вам висох!». Здавався той молот тяжким, як і ненависть, котра робила Івана і безсилим, і злим водночас. Намагався йти швидше, а ноги не скорялися його волі, земля придержувала їх своїм теплом, не відпускала, аби Сила не скоїв собі того лиха, що надумав. Земля пружинила під ногами, як хмільна. І не могла сказати Івану добре слово розради. Розради? Для кого? Ніхто, ніхто в світі не може в цьому розрадити! Ніхто його не бачив, ніхто не перестрічав, бо кожний мав свою журу, що затуляла перед чоловіком все, що тільки є живого. Люди боялися визирнути надвір, аби не побачити того, що там робиться. Вже хоч ті дзвони не допікають йому. «Дум-дум», «дум-дум», «дум-дум»! Тісно думкам у голові, а його несе, як у нестямі, прямо до навісу. Став, поклав на землю молота. І той націлився держаком у небо. Пороздивлялвся, зняв з голови клебаню, витер рукавом зрошене чоло. Де не взявся кіт Ференц. Покрутився і вистрибнув на капот вантажної машини. Іван відчинив дверці. Сягнув за кермо. Натиснув на клаксон. Сигнал розрізав тишу, і в голову вдарило тугим струменем звуку, що пролунав востаннє. Наступив на педаль. Мотор запрацював. А Ференц не стрибав з капоту. Він уже звик до того гудіння.
— Повеземося, няньку? — надбіг старшенький.
— Привезлися, зайчику, — виліз із кабіни. Погладив сина по плечу. — Іди, небоже, до мамки.
— Ви казали, що повезете нас далеко-далеко!..
— Колись повезу, раз обіцяв, — і притис його до себе.
— А чому ви так подобріли?
— Бо й ти добрий. Ось побіжи, зайчику, до мамки!.. Скоком-боком через гори та й заскочу до комори! Скік! — «На тому кінець, небоже. Довозилися! Возили би їхні кістки на вівчарню!..».
— У вас, няньку, такі руки холодні! — і малий ще раз приклав його руку до свого лиця, аби розігріти її, аби розігнати той мороз, котрий студенив йому зір.
