Чигиринський сотник - страница 118
Та взяв ганджара в зуби й вибіг із клуні. Тут знову гахнула гаківниця, і решта стіни завалилася зі страшенним гуркотом.
«Уб’ють вони мене», — подумав малий козак. Та за мушкета і до дверей притьмом.
— А цур тобі та пек! — вигукнув він, глянувши надвір.
Поки вони стріляли ото по вікнах, татарин устиг до кам’яниці доповзти і вже вилазив на ґанок. Угледіли його, напевне, всередині, бо відчинилися двері й вибігли з хати два зарізяки — вхопили його попід руки і тягнуть досередини.
— Ой ні, хлопці, — каже Михась, вперши мушкета ув одвірок, щоб з ніг віддачею не повалило, — ой не робіть цього, не робіть!
Та й вистрілив. Упав один чоловік на ґанку, а другий сховався в дверях. Всередині, певне, понабивали рушниці, бо з вікон така сальва гримнула, що Михась повалився ницьма, ховаючись за стіною. Полежавши якусь хвилю, кинувся він назад у клуню, ухопив горлача і, впавши додолу, смальнув по вікнах, нікуди особливо не цілячись. Коли ж глянув на ґанок, а татарина вже й сліда нема!
— А бий тебе сила Божа! — закляв Михась уголос.
В клуні стільки диму було й куряви, що світа білого за ними не побачиш. Заходився малий козак мацати під стіною, щоб порохівницю знайти, аж загаласувало щось надворі. Зиркнув він надвір, коли ж із-за кам’яниці вже зарізяки повибігали.
— Лихо, та й годі! — каже Михась. — Не вдію я нічого з ними…
І вхопив самостріла. Сайдака через плече перекинув, корбу крутонув і наклав залізну стрілу. Побіг до дверей, а харцизяки як загледіли його з тим луком, то заверещали на всю горлянку і кинулися вперед — ще хвиля, і в лика його візьмуть.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув Михась, прикладаючи самостріл до плеча. — Матінко Божа, Пречиста Ладо! Сили небесні, станьте мені у помочі!
І потягнув за гачок, що внизу був. Хуркнуло над подвір’ям — і ввігналася залізна стріла у землю простісінько під ногами у розбишак. Шугонув увись огненний вихор, гримнуло страшенно, полетіли навсібіч брили сухої землі, й дим здійнявся над обійстям, наче там загорілося щось. Як одніс вітер теє курище у степи, протер очі малий козак, коли ж наймитів і сліду вже немає! Тільки яма зяє коло причілка — така глибока, що з головою в ній сховатися можна.
— A-а, — заволав Михась, хапаючи іще одну стрілу з сайдака, — заробили, чортові душі! Ото начувайтеся!
І знову корбу крутонув, аж тятива зарипіла, притулився плечем до одвірка, прицілився у правий кут кам’яниці — та й сіпнув за гачок. Ударили мушкети з вікон, то й не чутно було, як хуркнула стріла, — тільки хата немов підстрибнула, правий ріг підкинуло вгору, а тоді осів він і завалився помалу, здійнявши хмару куряви. Заволали із жаху стрільці коло вікон, а Михась за одвірок знову сховався, утер замурзане чоло та й каже сам до себе:
— Господе-Боже, а що ж мій батько січовий там робить? Ану ж бо його завалило там!
Не встиг він і сказати теє, як із відчинених дверей викотився на ґанок якийсь клубок. Розпався він на мить, і побачив Михась, що то татарин з Обухом у барки взялися. Кривлею обидва заюшилися, в татарина оселедець із м’ясом вирвано, а характерникові одне око геть запливло. Зчепилися вони знову й покотилися по східцях. Викотилися насеред обійстя та й зачали борюкатися, наче два ведмеді.
— А нехай тобі дідько! — заволав Михась.
Хтів було вже бігти на поміч, та зметикував, що підстрелять його з вікон.
— Ні,— каже сам собі,— се так діло не піде…
І наклав ще одну стрілу. Як став він на коліно перед проломом, що гаківниця в причілку зробила, то й бачить: повивалювало вікна разом із рамами, а в дірах видно, як стрільці метушаться, набиваючи оружжя.
— А-а-а! — заволав Михась не своїм голосом.
І знову сіпнув за гачок. Хуркнула стріла, та сього разу заяріла вона, немов зоря, бризнула навсібіч сліпо-білими іскрами, засичала, шугонула у вікно сяйнистим веретеном — і сколихнулася всередині огненна повінь. Бухнув полум’яний вихор, проламавши гонтовий дах, та й зайнялася хата з усіх боків. Затріщали крокви, впала стеля, заволали нелюдськими голосами стрільці й почали плигати через вікна. Заходилися качатися по землі, щоб збити огонь, та ненатле полум’я так жерло їх, що завмирали вони один за одним, спікшись, немов ті шкварки, аж за хвилю лежало у дворі декілька темних куп, що курілися огидним липким чадом.
— Ото щоб знали, урвителі, як із козаком воювати! — каже Михась.
І зареготався. Як дивиться, коли ж татарин уже Обуха на спину повалив і в горло вчепився! Заволав Михась не своїм голосом, кинувся до них притьма і вгатив татарина прикладом по гамалику. А тому хоч би що: струснув головою, відмахнувся, наче од комара, — і одлетів малий козак аж до клуні. Схопився було на ноги, та так і завмер, звівши лице до неба.
З хмари густого диму, що висів над хутором, долинув повільний жалобний спів, од якого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він знай ближчав, перекриваючи тріск та гоготіння вогню, аж із курища виринули три діви простоволосі.
Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.
— Матінко Божа, спаси мене! — видихнув Михась.
Тут раптом випростався татарин, заволав переможно, і побачив Михась, що в руці у нього сяє Троянів Ключ, — певне, устиг його характерник у кам’яниці знайти, а клятий татарин тепер знов одняв. Як почули теє ревисько пекельні діви, то заквилили несамовито й шугонули униз. Михась і втямив усе: оддасть їм зараз клятий татарин тую ляльку, а вони й візьмуть її, бо від хрещеної душі приймають!
