Чигиринський сотник - страница 119
— О ні,— каже Михась, — не буде сього!
Та й ще одну стрілу в самостріл зарядив. А татарин руки здійняв і регочеться, мов навіжений, — думає, певне, що золотом його тепер пекельні сили засиплють! Прицілився Михась, зачекав, аж кляті літавиці підлетять ближче, та й смикнув за гачок.
Майнула стріла — і поцілила татаринові простісінько в голову. Думав Михась, що знов зараз грім та огонь буде, та нічого не сталося: крутонувся татарин і впав додолу, а літавиці шугонули угору і заходилися кружляти над обійстям. Вискочив малий козак із клуні, підбіг до татарина й бачить: лежить той горізнач, втупившись мертвими очима в небо, а в руці затиснута камінна лялька. Давай Михась видирати її, та ба — так пальці зціпилися, що й не розігнеш!
— У мерця так просто не забереш… — каже хтось за спиною.
Глянув Михась, коли ж стоїть позаду Обух. Кривлею весь облитий, заточується мов п’яний, та на ногах держиться сяк-так.
— Ой, батьку, — зрадів малий козак, — ти живий!
Характерник струснув головою.
— Мало не задавив клятий татарин… А сих літавиць не бійся — нічого вони тобі тепер не вдіють!
— А то чом?
— Знають вони, що це за оружжя в тебе. І стріли сії теж знають добре…
Та й схилився над трупом. Прошепотів заклинання, і розімкнулися пальці, впустивши Троянів Ключ додолу. Взяв його характерник, поцілував побожно та й надів Михасеві на шию.
— От і все, — каже. — Коні наші де?
Михась і роззирнувся довкруги.
— Порозбігалися, де ж іще… Ловити треба тепер!
І вже ступнув було до воріт, аж кинувся характерник на нього, згріб і повалив додолу! Гепнув Михась на землю, перевернувся на спину і вже хтів було сказати щось, та глянув угору і язик присох йому до піднебіння.
Із хмариська чорного диму, в якому раз по разу спалахували іскри та жаруки, що ними стріляла пожога, падала на нього чорна потвора зі шкуратяними перепончатими крилами. Сидів на ній чоловік у чорній киреї з відкинутим кобеняком і високих ляських чоботях та знай телесувався мов навіжений.
— Звіздар!.. — зойкнув Михась.
Певне, добре замірився Мурмило, облічивши шлях своєї зміюки з-під самісінького хмар’я, та вчасно повалив характерник Михася і криві пазуряки тільки сорочку йому на грудях морснули. Майнула чорна тінь і знов у небо полинула, а малий козак на ноги схопився і давай навсібіч озиратися.
— Тримай! — крикнув характерник — і кинув йому самостріла, що валявся коло криниці.
Мацнув Михась у сайдаку, а там уже чорт має — однісінька стріла лишилася!
— У-у-у-у-у-у! — заволав Мурмило, розвертаючи гада небесного над обійстям, а над ним і літавиці закружляли, перегукуючись пронизливими голосами.
Приклав малий козак самостріл до плеча і бачить: росте у прицілі чорна зміюка, більшає, розставивши крила, — ось-ось упаде на нього! Закалатало йому серце у грудях, затамував він подих, намірився і, зачекавши, аж опинився гад небесний над самісіньким дворищем, пустив останню стрілу. Свиснула вона пронизливо, скрикнув не своїм голосом змій, та останньої миті кинувся убік — і лучило йому в крило. Блиснуло щось, зашкварчало, підлетіло теє крило угору, а потім закружляло, немов опалий листок, та й упало помалу у полум’я.
Перехнябилася зміюка набік, ще спробувала було одним крилом махати, та не вдержалася і гепнула посеред двору, здійнявши хмару куряви. Підскочила, мов курка, кинулася до Михася, тягнучи вціліле крило по землі,— й заорала носом у землю. Зацебеніла чорна кров із рани, а грубі пазурясті лапи задриґалися, немов у лихоманці, й почали гребти суху шпаристу землю.
— Що, — заволав Михась, вимахуючи самострілом, — гарний гостинець, еге?!
Коли ж це бачить: іде до нього Мурмило. Як упала зміюка додолу, одлетів звіздар аж до криниці, а тепер на ноги звівся й рушив повагом до Михася. Аж усередині похололо козакові, як зупинився клятий пекельник за кілька кроків і глянув на нього, пропікаючи очима.
— Ходімо, — каже Михасеві.
— Куди? — пролебедів малий козак, бо й душа його у п’яти втекла.
— Туди, де чорні маки цвітуть, а берегами мертвої ріки вічно бродять неприторенні душі…
Хтів було Михась поворухнутися, та ба: скував його своєю волею звіздар. І характерник стоїть, неначе маняк у степу, навіть очима не кліпає.
— Не втечеш ти нікуди, — каже Мурмило. — Що має статися, те станеться, хоч би й небо упало на землю. Із нащада світа записано у пекельних книгах, що прийде образ Матери Лади у підземний світ і візьме його до рук син її, которий Чорнобогом зветься.
— І що тоді буде? — питає Михась.
— А буде Чорнобіг над усім світом владарювати, — каже звіздар. — Не знаєш хіба?
— А як не піду я з тобою?
Зареготався клятий Мурмило, а літавиці закружляли над ним і закричали пронизливими голосами.
— Що, — каже, — не всі вдома і хата на клямці? Олію в голові катма? Куку на муню, еге?
— А що? — питає Михась, образившись.
— Не може людина нічого в сьому світі. З води вона і землі, то нічого не важить. Вік її короткий, і пропадає вона, як трава восени. Що ти обернеш супроти сили Чорнобогої? Малий ти і нікчемний, щоб чоло йому ставити!
Мовчав Михась, дивлячись у небо, де курілася хмара чорного диму, переснована червоними іскрами.
— Ще раз кажу: іди зі мною! — звелів Мурмило.
Закружляли літавиці над Михасем — ось-ось ухоплять, нехай-но здасться на ласку пекельну!
— Покорися! — ще голосніше сказав звіздар. — Як сам підеш і ляльку сюю оддаси, то не треба буде тобі ні про що думати, бо візьме твій гріх на себе владар землі та неба.
