Чигиринський сотник - страница 120
І відчув Михась, що мізерний він супроти пекельної волі. Охляв він і понурився — стоїть і не знає, як бути.
— Дажбог на небі, й діла йому нема до тебе, — знову озвався звіздар. — Не прийде він тобі на поміч, бо люди самі мають обирати поміж добром і злом. Покинув він тебе віч-на-віч із нами, а без нього що ти удієш? Не підеш сам, то візьму тебе зараз і понесу в пекло!
І насилу він сказав теє, як зірвався страшенний вітер. Застугонів він, заголосив, заквилив, і така курява встала, що світа божого за нею не стало видно. Заспівало щось тисячами голосів Михасеві у вухах, як ото в церкві буває, коли правиться на Великдень, а потім неначе завіса якась роздерлася у нього перед очима, і завертілося все увіччю, заплигало, замигтіло, заступаючи одне одного і розсипаючись по тому на друзки: побачив малий козак гору Заруб, кріпость на ній, а внизу, біля підніжжя, ціле море війська зі списами і мечами, а над ним стяг, де шкірить зуби двоголова Баба-яга; побачив гуляй-городини, що вже сливе впритул присунулися до валів, а в тих вежах дерев’яних побачив стрільців, що засипали городище дощем палаючих стріл; побачив воїнів, що рубалися на валах із напасниками і спихали їх униз ратиськами; побачив, як спалахнуло городище і оперезав тую гору полум’яний вінець; побачив, як відчинилася брама і вилетіла на конях жменя сміливців, а попереду мчала на гнідому жеребці золотокоса діва у срібному панцирі — в руці у неї був меч, а над головою майорів стяг, і сяяло на нім Дажбоже свастя; побачив, як урізалася та хоругва у ворожу лаву, зім’яла її, розпанахала, неначе ганджаром, як замигтіло оружжя в страшенній січі й почали падати ворожі бійці, немов трава під косою; побачив, як меншало й меншало сміливців, а золотокоса діва остатнім зусиллям прорвалася до стяга з двоголовою Ягою і, замахнувшись, зітнула його одним ударом меча; побачив, як похилився й упав той стяг, а тіло золотокосої войовниці попливло над військом, пронизане списами, — і коли усе теж постало перед ним, то збагнув він, що не сам на сім світі, бо стоять за ним усі ті, що жили на цій землі й полягли за неї, й коли він утямив усе теє, то спали із нього злі чари, й уже знав він, що має чинити далі.
Утер він чоло рукавом і каже:
— А от не піду!
— Не підеш? — питає звіздар. — А ось я за вухо поведу тебе!
— Ану ж бо поведи!
— А думаєш, не поведу?
— А спробуй! — каже малий козак.
Та й дістав запоясника з-під поли, і сяйнув ним на сонці.
Зареготався клятий Мурмило.
— Дитино, ти ножиком цим хочеш злякати мене? Ану дай його сюди! Сюди давай, притьмом! Я кому кажу, хутко мені оддав!
І ступнув було до Михася.
— На! — каже малий козак.
Та й кинув запоясника. Немов та блискавка, майнув він у повітрі — й поцілив пекельникові простісінько під горло.
— Ох! — зойкнув Мурмило.
По самісіньке руків’я ввійшла ножака між ключицями, шию пробила наскрізь і застряла у хребті. Залементували несамовито літавиці, шугонули у небо і закружляли над пожариськом із жалобним квилінням.
— Зловив? — питає Михась.
Мурмило так і закляк, витріщивши очі. То насмішкувато і зневажливо дивилися вони на Михася, а це почав у них вимальовуватися подив, — не міг повірити клятий пекельник, що так хитро під’їхав його цей хлопчина! Хтів було щось промовити, та захарчав страшенно, витріщив очі, аж на лоба вони йому вилізли, й жупан рвонув на грудях, роздираючи його із останніх сил.
— А ти думав, піддамся? — каже Михась, підходячи до нього впритул. — Думав, не козак я, еге? Гадав, за вухо візьмеш і потягнеш за собою, немов кота помийного? Ох ти ж, собачий сину!
Ще дужче застугонів вітрюган, закрутив курявою і димом із пожарища, і все потонуло в сірій імлі. Спалахнули головешки, що вже й погасли було, бухнуло угору цегельно-руде полум’я, і насеред двору почали помалу падати огненні жаруки.
— Малий я, це правда, — каже Михась, — та роблю, що можу… А хто після мене прийде, то нехай зробить більше.
І пхнув Мурмила в груди. Заточився той горізнач, назад відступив та й повалився на землю, неначе сніп.
— А ти йди туди, звідки не вертаються! — каже малий козак.
І плюнув на нього.
Зірвався тут вихор, завертівся посеред дворища, заквилив тужливо, а з неба йому відгукнулися жалібними голосами літавиці. Глянув малий козак, аж здійнялися вони у височінь, покружляли трохи попід хмарами і полетіли в той край, де сідає сонце.
Як сконав ото клятий звіздар, то вітер ущух умить, а характерник оготався, стрепенувся, кинув оком доокруж і питає:
— Господе-боже, що се тут діялося?!
— А ти не бачив хіба?
— Так опентала мене вража сила, що мов колода я зробився, — уперше в житті таке зо мною було! — каже Обух.
Михась і рукою махнув.
— Звоювали ми з тобою клятого пекельника… — та й показав на Мурмила.
Глянув туди Обух і шапку на потилицю повільно зсунув.
— Ти що, — каже, — сину, ти… здолав його? Сам-самісінький?!
— Пощастило мені,— відказав Михась. — Дурний він був трохи, то воно й погубило його. Але менше з тим. Давай-но збирати наші лахи та хутчій звідціля…
Не встиг він теє вимовити, як затупотіли копита й у двір залетіла якась хоругва. Приклав Михась руку дашком над очима та й бачить, що то Яремині козаки.
— Осьо, осьо вони, урвителі! — зарепетував хтось. — Ану в’яжіть їх боршій!
Дивиться малий козак, коли ж і Барабаш поміж ними. Сидить у сідлі мов пан, а жеребець під ним і на місці не встоїть — очі мов жар горять, а сам так огнем і дише.
