Монети для патріарха - страница 13
Потім, згадуючи свою розповідь, Пройдисвіт зрозумів, що на лятавку подіяла саме його відвертість. Те, що він не став удавати із себе кращого чи сміливішого. Те, що казав таке, про що й не подумав би казати раніше.
— Бачиш, чому я не залишився в Барі? Обрізання злякався! Бо татари б не видали жодної дівки за необрізаного. А тут доля змусила.
— Пройди-світе, Пройди-світе…
— Будеш так дражнитися, Любкою обізву!
— Пройди-світе!
— Любка!
Але цієї ночі справа так і не пішла далі розмов. Любка дражнилася й ухилялася.
Повертаючись до очеретяного куреня, Мусій не знав, куди очі дівати, бо не станеш же кричати: «Нічого не було!», але, попри його побоювання, брат лятавки ніяк не відреагував.
Мар’яна, навпаки, трималася з викликом, під яким явно приховувала певне збентеження.
На Мусіїв подив, тварин було вже троє — додався ще один калмицький кінь з тих, що були під ворогами.
— Підманила я, — пояснила Любка. — Там ще один, московський, проте сідло й тавро надто примітні.
Що ж, тепер пішки йшов один Богдан, про що Ільченко думав не без зловтіхи. Людей, яких лятавці дійсно чули здалеку, вони оминали…
Мусій почувався так, неначе він повернувся до Бара, туди, де він пробував залицятися до татарських дівчат (барські татарки не запинали обличчя)… Диво дивне — літній уже (за нормами тих часів, тридцять перший рік — то літній) чоловік, воїн, що далеко не завжди питав згоди жінок у тих селах, де зупинявся на постій, який носив на лопатці слід від ножа ревнивого чоловіка (хоча ота ляшка Баська якраз була зовсім не проти)… І йому було приємно просто їхати поряд із жінкою, яка так і не дала зловити себе. Дуже приємно.
Пройдисвіт дещо побачив, розв’язав пращу, яку тепер відкрито пов’язав поверх пояса, витяг зі спеціальної кишені, яку нашив на саквах, глиняну кулю розміром та формою з куряче яйце. Він не дуже високо ставив пращу як зброю проти людей. Для полювання ж використовував звичайне каміння. Але дві глиняні кулі завжди носив із собою, на випадок, якщо доведеться діяти безшумно.
І він дещо згадав. Це було значно південніше.
* * *
Чотирнадцять років тому.
— Взяти тебе до війська? А потім до мами не побіжиш? Та кинь цей непотріб, ти ж не цар Давид! — Курінний отаман, що в даному випадку приблизно дорівню-валося майбутній посаді командира взводу, очима вказав на пращу.
Хлопець у відповідь крутнувся на одній нозі, водночас закрутивши пращу — але не над головою. Рука була зігнута в лікті й розташована перпендикулярно тулубу. Кроків за сорок із трави підстрибнуло щось схоже на сіру блискавку, і досить велика змія забилася в агонії.
Це справило враження, особливо на високого козака, який направлявся саме у той бік, аби сходити до вітру.
Мусій дістав другу кулю з числа тих, які йому виготовив коваль Алі з різних залізних уламків, знайдених у руїнах, — за шкурки ховрахів, на цей раз крутнув кілька разів — куля влучила в голову кам’яної баби кроків зі ста, причому з такою силою, що вибила пучечок іскор.
Козаки-паліївці загомоніли. На такій відстані влучити людині в голову можна було лише з доброї рушниці.
Звісно, усі розуміли, що залізних куль у хлопця усього кілька штук, а камінням такої точності не досягнеш, проте… Люди були потрібні.
* * *
…Мусій одійшов від шляху кроків на двісті, коли великі птахи — дрохви — помітили його і, як завжди вони роблять, спробували спочатку порятуватися, біжучи по землі. Куля влучила в одного з птахів, утворивши невеликий смерч із пір’я.
— Вечеря є! — весело сказала Люба.
Тепер треба було знайти місце для ночівлі.
«Дідько, якась подорож, а не похід!» — подумав Ільченко, та нічого не міг зробити.
Несподівано дівчина підняла руку.
— Попереду щось коїться.
Мусій спішився. Мул — усе ж не кінь, рубатися на ньому верхи незручно. До того ж рушниця — трофейна, шведська, з того самого випадку — була великувата й важкувата для стрільби з коня. Проте її можна було носити на ремені через плече. А на початку XVIII століття таке можна було зробити далеко не з кожною рушницею. Та й била вона дуже добре. І багнет мала, який Ільченко прилаштував на дуло. Німецький пістоль Пройдисвіт засунув за пояс на спині, подивився на лятавку.
Та, мимоволі притишивши голос, додала:
— Сама не втямлю.
Сердюк смутно пригадував, що попереду — якийсь хутір, а оскільки це ще була територія Білоцерківського полку, то господар хутора міг його пам’ятати.
Тому, сунувши повіддя свого мула в руки Мар’яні, Мусій повів невеликий загін в обхід, обережно промацуючи поглядом кожну ділянку шляху, перш ніж ступити на неї.
Несподівано він побачив між двома чагарниками мертву людину — що вона мертва, зрозумів одразу. Нещасний лежав скоцюрбившись, його блювотина була зеленуватого кольору.
Побачивши цю блювотину, сердюк відсахнувся, бо дещо він про чуму знав. Стикався і в Єгипті, і в Польщі. Могла за цей час і до нас добратися.
— Спокійно, це отруєння арсеном. Воно не заразне.
Ільченко спік раків, бо перед ким-ким, а перед нею він не хотів показатися боягузом.
— Так он воно що… Хтось потруїв людей на хуторі, тож еманації… відлуння їх агонії… я почула.
— Треба ноги виносити, бо ми їм нічим не допоможемо, нещасним отим, а самі в халепу можемо ускочити.
Люба кивнула, але потім виправилася:
— Потрібен ще один кінь, а краще два. Раптом з одним щось трапиться?
— Хочеш, щоб нас через тавро повісили як убивць і конокрадів?
