Монети для патріарха - страница 14
— Подивитися треба. Може, тавро переробити можна. Я вмію загоювати так, що ніхто не помітить недавнього опіку.
Це значно міняло справу.
— Гадаю, — продовжила дівчина, — туди треба йти всім, бо, хоча я людей і чую, але в цих місцях — кроків за двісті, тож учотирьох легше відбрехатися або відстрілятися. І візьми тіло…
Мусій був згоден: так кидати мерця негоже, якщо є можливість, треба до житла доправити, тоді його з іншими піп відспіває, — про всяк випадок узяв ще й старий карабін нещасного, який, мабуть, пам’ятав іще Жовті Води. Не привчений був зброю кидати.
Мукання недоєних корів та іржання коней підказали здалеку, що всі на хуторі мертві.
Усіх виявилося п’ятеро, з тим, що доповз до лісу, шестеро.
Господар, уже дуже старий і, скоріше за все, вже абшитований старшина (невеликий старшина), його донька чи невістка, її син — років шести-семи (у Мусія стислося серце, хоча мертвих дітей він бачив-перебачив), служниця та робітник.
— Мар’яно, подій корів, а я дрохву зготую, тутешніх наїдків їсти не можна.
— А яйця з курника?
— Ну це можна. Богдане, постій на чатах.
Мусій сам здивувався, як легко й просто в нього це вийшло — наказати лятавцеві.
Щоправда, він давно здогадався, що це — лятавець-молодик, недосвідчений.
— А тут трус робили, — несподівано заявила Люба.
Мусій знизав плечима. На перший погляд усе — чи майже все — знаходилося на своїх місцях, у тому числі на стінах висіли аж дві шаблі та рушниця, які коштували чималих грошей.
Проте Люба пальцем указала на долівку, якраз під рушницею.
Там лежав кремінчик.
Сердюк зняв рушницю з гвіздків. Як і в більшості випадків, у прикладі була невелика скринька для кременів, яку явно нещодавно відкривали.
Вочевидь, один камінчик і випав — і цього не помітили.
Ясно, шукали якийсь папір. Але навіщо так складно? Адже можна було забрати ті речі, які чогось коштують, і видати все за грабіж. Або просто спалити хату, і ніхто нічого не розбере. Про всяк випадок він подивився у лядунку — набоїв не було. Так, це був би непоганий сховок — згорнути папір текстом усередину і склеїти з нього набій. Але нічого не було. Чи було, але знайшли та забрали з собою?
Несподівано Мусія осінило. Він узяв карабін мертвяка, витяг з ложа шомпол і його роздвоєним кінцем вийняв кулю зі ствола. Вона була, як і личить, загорнута в паперовий пиж. Однак, попри його сподівання, на папері нічого не було написано.
— Дай сюди. — Лятавка провела довкола поглядом, чомусь зняла зі стіни порохівницю, зроблену у вигляді рога, не без зусиль відкрила щільно підігнану кришку і засунула папір у порох.
Потім вона швидко обмацала поглядом того мертвого, що його знайшли в лісі, і з правого ходака витягла шматок — шматок пергаменту. Придивившись, Ільченко зрозумів, що шматок прямокутний і має більше десятка прорізів, а його краї позначені літерами — аз, буки, веді, глаголь. Причому позначені з обох боків.
— Гетьман отаку штуку в ладанці носить, — втрутилася Мар’яна, що якраз зайшла до хати з молоком. — Говорив якось пан Кочубей. А на мене й уваги не звернув.
— Її можна покласти чотирма різними способами, — пояснила лятавка. І начебто без усякого зв’язку додала: — Вони повернуться.
А у відповідь на здивовані погляди пояснила:
— Чому намагалися трус приховати, чому хату не підпалили? Вони сподіваються повернутися. І не хочуть, аби хтось здогадався, що вони шукають.
Мусій ляснув себе долонею по лобі.
— Йолоп я! Хто б не підійшов, одразу почує: корови не мукають, отже, їх подоїли. Збираймося! Ти дійсно можеш тавро змінити? То зробимо це в лісі. Брат твій шаблею володіє? Тоді хай візьме одну.
— Гадаю, не треба. Почекай. — Лятавка взяла зі стола книгу й перегорнула кілька сторінок. — Вони її гріли свічкою. Бачиш — не лише віск на сторінках, але й сліди кіптяви. Не знають іншого невидимого чорнила, окрім того, що проявляється від нагрівання. А мені, — вона весело посміхнулася, — і не треба. — І рішуче додала: — Твоя правда. Ходімо звідси.
* * *
Мусій зрозумів, що йому доведеться не спати й другу ніч. Треба було якомога далі відійти від цього підозрілого хутора. Добре, що вони розжилися конем, та ще й таким, що взагалі не мав жодного тавра. Ну звісно ж, що кінь без тавра дуже зручний — якщо треба його дати бозна-кому для бозна-якої темної справи.
І все ж він трохи покуняв у сідлі, але саме трохи.
Темрява згущалася, місяць та зірки щезли за хмарами, потім упали перші краплини дощу, який швидко перетворився на жахливу зливу.
— Краще бути мокрим, аніж мертвим! — перекриваючи шум, прокричала Люба на вухо Ільченкові. — І ми, зрештою, не із солі зроблені.
«То це вона викликала дощ чарами? Щоб слідів не було? А як же чаклунське замітання?» Відповідь прийшла сама собою, хоча чітко сформулювати її він би не зміг. Приблизно виходило так: кожен слід має дві складові — відбиток на ґрунті та магічну частину. Те, що ворожбити називають «сліди замітати», — маскування магічної складової. Воно діє, якщо ти сильніший за того ворожбита, що йде по сліду. Навряд чи серед живих залишилися такі, які могли б потягатися з лятавкою. Закляття, коли людина дивиться на відбиток сліду і не звертає уваги, — то зовсім інше. І діє далеко не на всіх. Тому змити дощем — краще.
— А з порохом твоїм нічого не станеться! — запевнила вона.
Мусій кивнув.
Його лядунка, виготовлена за козацьким звичаєм, тобто з бляхи, обшитої шкірою, була в цьому розумінні дуже надійна — поляки не брехали, коли дивувалися, що козаки зберігають порох сухим за будь-якої погоди.
