Монети для патріарха - страница 18
А потім — з’явився страшний лятавець, а Мусій не кинувся виручати. Сам тонув у Любиних очах…
І що з нею робити далі?
Яків Ґава нагрів на вогнищі кінчик гвіздка, поклав його на камінь і кілька разів ударив руків’ям пістоля — третього, який він знайшов при сідлі нового коня і залишив, хоча він був іншого калібру, аніж його власні, — аби використовувати як молоток. Гачок вийшов дуже грубий, та що ж робити? Це був уже другий, перший риба зірвала.
Сьогодні рибалити не треба, він набрав досить грибів, проте слід підготуватися на завтра. Добре, що в саквах він мав моток сурової нитки — на випадок, коли щось порветься в кінській упряжі.
Несподівано спочатку один кінь, потім другий втягнули повітря. Яків обережно, намагаючись не клацнути, звів курок своєї драгунської рушниці, відвернувся від вогнища. Він спеціально отаборився ще засвітла, бо вогонь був потрібен і для вечері, і для нового гачка, а Ґава боявся, що в темряві, дивлячись на вогонь, він засліпне на кілька хвилин, яких можна й не пережити.
Прямо на галявину, де він розташувався, виїхали четверо — два чоловіки (точніше, чоловік та хлопець) та дві жінки.
Чоловіки були досить добре озброєні, а жінки досить красиві.
— Поїдемо далі, — чарівним голосом сказала та з них, що виглядала молодшою, ну просто дівчиною. Чомусь дезертир був певен, що насправді вона була старшою, аніж на вигляд.
Проте вона тут же стрепенулася, напівобернулася у сідлі, знову повернулася до своїх супутників:
— Таки погоня! Збити їх не вдалося.
Лятавка мала на увазі, що серед людей пана Юзефа знайшовся хоча б один, на якого закляття «Ти дивишся і не бачиш!» — не подіяло. Утім, воно й не дивно, бо це закляття, залежно від вкладеної у нього сили, діяло на від тридцяти до вісімдесяти відсотків звичайних людей. Що, ясна річ, краще, аніж нічого.
Дезертир не зрозумів, звідкіля жінка взяла про погоню, проте чомусь повірив. Також він добре знав, що погоня часто не вірить, що ти з ворогом пересікся випадково, у думках похвалив сам себе за те, що розсідлував лише одного коня — по черзі, амуніцію другого закинув у невеликий ярок — якщо погоня не ув’яжеться за ним, повернеться і знайде, а зараз часу немає — скочив у сідло на свого Чалого, просунув ногу в петлю ножника, тупий кінець списа вставив у башмак і поскакав. Не в той бік, де була четвірка. Сірий — так він назвав другого коня — навіть без вузди поскакав слідом. Бувають такі компанійські коні.
Через кілька отченашів виявилося, що погоня розділилася, і… дезертир, обернувшись, переконався, що двоє поскакали за ним.
Ще кілька поворотів голови, і стало ясно, що один із двох — той, що в німецькому капелюсі, — явно досвідчений боєць, другий, що вирвався уперед, — не настільки. До речі, досвідчений не випадково тримається трохи позаду.
Ґава вилаявся німецькою мовою (навчився від старого, ще допетровських часів, командира-німця) — якби другий кінь був осідланий, то він би відірвався.
А так доведеться приймати бій.
Хоча він і замінив верхній одяг, проте кінська амуніція, ботфорти, шкіряний камзол, який одягався під каптан, — зараз він був одягнутий під жупан, — усе це залишилося форменим, тобто його видадуть.
Колишній драгун, а ще до того списоносець, перевів спис у бойове положення, припав до кінської шиї і блискавично розвернувся.
Кінь хлопчини, який картинно вимахував шаблею, сам налетів на спис.
Від віддачі Яків мало сам не вилетів із сідла, проте спис зламався.
Рвонувши коня вбік, Ґава побачив, що ногу шмаркачеві придушило кінською тушею, а вогнепальної зброї в нього немає.
Дяка Богові, не треба добивати щеня.
Він витяг з бушмата рушницю, яку, до речі, набив картеччю саме на випадок несподіваної зустрічі, й… отетерів. Другий лях тримав у руках рушницю, дуже схожу на ту, яку Яків уже бачив, і то був нарізний штуцер.
Дезертир зрозумів, що настав час — або пан, або пропав.
Він кинувся на ворога, уламок списа волочився за ним по землі, неначе якийсь якір. Кожна система має переваги та недоліки — якби він одягнув темляк на руку, то, скоріше за все, пошкодив би її. Зараз він отримав якесь гальмо, а противник ухилявся, намагаючись зайняти кращу позицію для пострілу.
Він, не маючи пістолів (тобто лише рушниця і шабля), ніяк не наважувався випустити свій єдиний заряд, проте і Яків ніяк не міг зблизитися з ним на картечний постріл.
Несподівано з-за кущів, до яких вони наблизилися, вигулькнула, неначе Пилип з конопель, ота четвірка.
Клацнули кілька курків, і лях кинув зброю на землю.
Молодша жінка спокійно, неначе пройшла десятки боїв, не лише підібрала штуцер, але й зняла з посіпаки лядунку та натруску.
Потім вона підійшла до придавленого конем хлопчиська:
«Зараз пристрелить».
Ні, не пристрелила. Лише подивилася. Потім повернулася до Ґави:
— Візьми сідло для другого коня.
Яків і сам так думав. Тим більше, сідло татарське, але чи є час?
— Вони збилися, але поспішай.
Яків узяв не лише сідло, але й витяг наконечник списа. Ратище можна знайти.
Їхали мовчки. Якось так вийшло, що їхали всі разом. Старший чолов’яга, озброєний німецьким палашем (на одній з дужок ефеса вибито щось німецькою — читати-писати цією мовою Яків не вмів, хоча на військові теми так-сяк міг порозумітися), повсякчас тримав дезертира в полі зору. І, вочевидь, здогадався, що він дезертир.
Сонце зайшло, стало темно, і жінка виїхала наперед:
— Тримайтеся точно за мною.
