Монети для патріарха - страница 19
— Ти що, бачиш? — хрипким голосом спитав її супутник.
— Не згірш земної сови.
«Земної?!»
Очі жінки засвітилися в темряві — дійсно як у сови.
Дезертир перехрестився, прошепотів «Отче наш», але нічого не змінилося — хіба що жінка проїхала вперед.
Через певний час вона, не обертаючись, кинула:
— Ти диви. Цього року добрий урожай на сміливих. Інший би помчав, неначе за ним чорти женуться.
— А ви не вони? — Яків з усіх сил намагався, щоб його голос звучав нормально.
— Ні, не вони. Мусій з Мар’яною звичайні козак з козачкою, а нас ви лятавцями звете.
— У церкві кажуть — лятавці ті ж самі нечисті.
— У церкві так про всіх кажуть, кого не знають. І про домовиків таке кажуть, і про лісовиків, і про водяників.
Дезертир замислився. Він якось не звертав уваги, але в тих переказах, які чув про домовиків — а чув силу-силенну, — жодного разу ніхто не розповідав, щоб домовики зробили якесь лихо без поважної причини. І навіть з причиною — дуже рідко. Більше про них доброго розповідають, про домовиків.
Дійсно, на нечисту силу не схоже. То, може, й лятавці його не з’їдять?
Мусій тим часом спитав про інше:
— То ти наш? Говориш чисто.
— Як сказати, — протягнув Ґава. — Ще прадід утік від ляхів, став «человеком служивим». Батько і я сам були «копейщиками».
Мусій кивнув — він знав, що серед служивих людей південного кордону Росії було чимало наших. Можливо навіть, що більшість. Через це тамтешні московити здебільшого знали нашу мову. Було йому відомо й інше — порядки у прикордонній смузі значно відрізнялися від порядків у центральній Росії, коли їхній полк посилали під Псков, сам був здивований.
Чого Ільченко не міг зрозуміти (хоча серцем щось таке відчував), так це чому в часи Богдана Хмельницького більша частина козаків судила про Московщину якраз по порядках на південному прикордонні. А там кріпаків було мало, поводилися з ними м’яко (бо й Дон близько, і Січ недалеко, та й калмики приймають утеклих). Більшість населення складали «служиві по прибору», які захищали країну, при цьому не платили податків й отримували невелике жалування. Козакам наївно здавалося, що воно й по всій Росії так… От звідкіля ноги росли в промосковських настроїв.
— А втікаю я до Дубоссар.
* * *
А тим часом.
Никодим Пантелеймонів (що в даному випадку було не прізвищем, а формою по батькові, бо прізвища ще не до кінця встановилися, а право на другий суфікс у формі по батькові — «вич» — мала лише вища знать) — так-от, Никодим, син Пантелеймонів, всадовив дружину та обох дочок у човен, відштовхнувся від берега і, спустившись Невою, вийшов у море. Згідно з указом Великого Государя всія Великія, Малия та Білия Русі Петра Олексійовича (який ще не призначив сам собі ані номера «Перший», ані титулу «імператор, Батько Вітчизни та Великий»), кожен мешканець Санкт-Пітер-Бурха мав щонеділі разом з родиною вийти в море й «робити екзерциції», тьху, й не вимовиш. Никодим, що у своєму рідному місті бачив воду лише в криницях, боявся, боявся до дрожі в колінах, хоча в інших питаннях не був боягузом.
Ось і зараз він майже не чув, про що щебечуть дружина Ліза та дочки Варвара з Параскевою. Боявся.
Шквал налетів несподівано.
Никодим не одразу зрозумів, що навколо темно від того, що його накрило човном, який перевернувся.
Тримаючись руками за борт, він вибрався назовні й побачив кроків за сто біляву голову Варвари, яка дивом ще трималася на поверхні холодної, дуже холодної води. Двох інших уже не було. Зовсім не було й назавжди.
З Никодимової горлянки вирвався хрипкий крик, і він відштовхнувся від борту, невміло б’ючи руками та ногами по воді — і вже знаючи, що не допливе.
* * *
Вони продовжували подорожувати «країною одновухих». Власне, це почалася вже Брацлавщина. Гриби, рибалка та полювання позбавили їх необхідності зупинятися у населених пунктах.
Проте Мусій щось відчував — ну, ясна річ, погоня не могла заспокоїтися.
Спроби про щось запитати лятавку-коханку (Мусій так і думав «лятавка-коханка» і відчував себе на сьомому небі) не приводили ні до чого. Люба мовчала і лише одного разу процідила крізь зуби:
— Щось відбувається, а що — не второпаю. Так що помовч і не заважай думати.
За кількасот кроків перед ними відкрився спуск до яру.
Ільченко зупинився.
З одного боку, якщо вони будуть внизу, а ворог опиниться згори… З іншого — щось підштовхувало його до яру.
— Мені теж цікаво, що там. — Голос лятавки просто дзвенів, і Мусій наважився.
Спершу там не було нічого. Тобто звичайний яр, на дні якого протікав струмок.
Сутеніло.
Таж раптом Мусій побачив сліди трьох чоловіків, які кілька годин тому пили воду зі струмка. Пили, ще й в баклаги набирали.
— Розбійники це, — першою дійшла висновку Мар’яна.
Мусій подумав, що схоже на те. На трьох була лише рушниця та лук. Хоча серед старих козаків ще подекуди траплялися вмільці, але у боях уже стрілами не стріляли.
А от для розбійників саме те. Мусій уважно обдивився сліди, запам’ятовуючи. Вони пройшли в напрямку до хутора, який наші герої здалеку бачили. Що ж, господарі хуторів часто живуть у мирі з розбійниками. Бо мало що трапиться темної ночі.
Вони розбили табір у закутку яру.
Трохи провагавшись, Пройдисвіт викопав ямку і запалив невелике вогнище, яке, втім, одразу ж полишив на жінок, а сам примостився під кущем.
Незабаром до нього підійшов Яків. Важко підійшов, бо, хоча Петро І вимагав від драгунів, аби вони билися також і в пішому строю, при тому дав їм ботфорти, що ніде не гнулися, та ще змусив їх одягати на «подвертки» — онучі, на які були нашиті смужки жорсткої шкіри. Ходити драгунам було важко.
