Монети для патріарха - страница 22

Багато в чому — спільно. Все-таки і ті ляхи, які стоять за шведів (і яких очолює Любомирський), і ті, яких очолює Синявський — проти шведів, — і ті, й інші пам’ятають про свою вітчизну, просто благо її розуміють по-різному. А ми… Не фізичний біль пройшов по душі. Він же читав батьківську думу…


Той направо, той наліво,
А всі браття, тото диво!..
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.

Читав… І нічого не зрозумів. Він винен і покараний по заслузі.

Петрик сів по-турецькому, поклав на коліна рушницю. На приклад — пергамент, у руці з’явився свинцевий олівець.

Написав першу літеру, потім підряд три випадкових, другу, за нею одну випадкову, третю — п’ять випадкових. «Кочубей пробує підкупити мурз, аби хтось підтвердив, що твоя ясновельможність хоче разом з ними виступити проти Москви».

Мене доля вже покарала. Цікаво, як вона покарає Кочубея?

Частина третя,
в якій герой на певний час
залишається сам-один

…Каджами цей люд назвали, бо в їх місті верховодять

Люди, вправні у чаклунстві, що могутньо химородять;

Їх ніхто і не зачепить, самі ж всюди людству шкодять.

Всі, що йдуть боротись з ними, — в сліпоті й ганьбі відходять.

Знають чар таємних силу; супротивних засліпляють,

Кораблі у хвилях топлять, в морі вихорі здіймають,

Воду сушать і по водах, мов по землях, походжають.

Схочуть — день без сонця гасне, схочуть — пітьму осявають.

Звуть їх каджами за люті їхні чари й ворохоби,

Хоч вони, як всі ми, люди, людські маючи подоби.

Шота Руставелі

Дивлячись на місце злиття двох річок, Мусій згадав, що назва «Ягорлик» скоріше за все походить від слів «гяур лик» — «шлях невірних». Він ще юнаком приходив сюди з Палієм, тоді хтось згадував переказ, що Ягорлик здобував іще Наливайко. Тепер тут править Петрик. Мертвий упир, якщо вірити Любі.

Серце защеміло, і він згадав. Згадав її голос:

— Нам пора розставатися. Ну не дивися так, знав же. Мабуть, здогадався, що я їду до свого чоловіка, Богданового батька…

Ні, не здогадався. Скільки ж їй років, якщо Богдан — син, а не брат?

— …а Бог його знає, як він на тебе гляне, хоча ми розсталися… Та в тебе ж усе на пиці написано. Він козаком був на Правому березі, потім їхні полки в Молдову пішли, згодом він до Дубоссар прибився. Та, мабуть, моя мама вже там, бо відстежити нас на землі — навіть їй важко, а от куди подалися — тут шляхів мало. Чекай у караван-сараї, до тебе підійдуть.

Мусій, відверто кажучи, чекати не збирався. Бо, дійсно, йому лише двобою з братом-козаком не вистачало. Проте ніч вони у караван-сараї провели. Він та Мар’яна… Як вона позирала на нього ввечері! Проте коли він обмежився тим, що просунув руку їй під голову, вона схлипнула — і заснула.

Він тоді ще подумав, що лятавка-коханка — це сон…

— Знаєш що… — Яків устиг десь придбати нормальні чоботи, замість російських кавалерійських ботфортів, що видавали його за версту. — Це правда, що ти їдеш до патріарха? Мені Богдан сказав, — він поклав руку на Богданів багинет за поясом, — а йому сестра.

— Вона йому не сестра, а мати.

Ґава не стримався, присвиснув. Але й далі гнув своє:

— Давай я з вами. Якщо до патріарха, то справа богоугодна, за неї частина гріхів спишеться. А тут залишатися я не хочу, бо сам розумієш…

Сердюк кивнув, розуміючи, чому дезертир не хоче залишатися під булавою мертвого гетьмана.

— А далі що?

— Далі… На зворотний шлях. Та невже не знайдеться у Волощині пана, якому потрібен слуга, що зброєю володіє? Або до цісарської землі подамся. У них найманці воюють, а команди німецькі я знаю. А поки що… Бачиш, думаю я, що ти ще не від усіх ворогів відбився.

…Яків угадав, як у воду дивився.

Рівно в одному дні шляху від них рухався купецький караван, до якого прибилися четверо вершників. Певна затримка була викликана тим, що Борисов в одному містечку вирішив позбутися одностроїв і придбав цивільну одіж, щоправда, було видно, що вона з чужого плеча.

Преображенець ані на хвилину не засумнівався в тому, що він побачив у діаманті САМОГО Великого Государя і що наказ знищити гінця-чаклуна йде з власних уст Петра Олексійовича. Якби йому сказали про сугестію, він би слова такого не зрозумів, як не знав його й чаклун. Слова не знав, а от справу робити вмів.

Так само частково сугестія, частково дворянська пиха не дозволяли порутчикові навіть і припустити, що двоє з чотирьох зрозуміли більше, аніж він.

Рудий Роб Кемпбел, якого Борисов підібрав у Марселі і цінував за більш ніж добре володіння шпагою та палашем, яке двічі рятувало життя пану Аркадію, був ясновидцем, що не така вже й рідкість серед шотландців.

Тому він, не бачачи, хто розмовляє з паном через камінь у персні, все ж таки зрозумів, що пана дурять.

І замислився. Свого часу ідея стати в Борисова фактично слугою надала йому можливість забути, що таке голод. Шотландські емігранти здебільшого приставали до якобітів (прихильників «короля у вигнанні» Якова-Едварда — сина поваленого Якова II), проте Роб (точніше, ще його батько) побив горшки і з ними. Стати найманцем… Офіцером Кемпбел бути не міг, навіть у Росії, де цар Петро охоче приймав на службу й відвертий набрід, бо Великий Государ головним потенційним противником не без підстав вважав власний народ, тому намагався, аби більшість офіцерів були іноземцями. Проте Роб, віртуозний фехтувальник, у бою забував про все, крім того противника, якого бачив перед собою, і в нього вистачило здорового глузду зрозуміти, що максимум у другому бою він і людей згубить, і сам загине. Бути рядовим й отримувати батогів за кожне порушення дисципліни? Красненько дякую…