Монети для патріарха - страница 23
Але Борисов чим далі, тим більше трактував Роба як звичайного слугу і зараз ув’язався в якусь темну справу, котра, скоріше за все, закінчиться його смертю. Помирати шотландець не хотів…
Приблизно такими ж були й думки Айюки.
* * *
Корабель рушив униз по Дністру. Власне кажучи, це була шайка — дунайський байдак, що колись — більше двохсот років тому — став прототипом козацької чайки, що відрізнялася від «дунайця» дещо меншими розмірами та однією (а не двома) щоглою.
Мусію було дуже шкода продавати коней та мула, тим більше що через поспішність не вдалося взяти повну ціну, єдине, що трохи втішало, це те, що лятавці також залишили йому своїх (точніше, трофейних) тварин, отже, трьох-то коней він повсюди купить, не чіпаючи головного гаманця.
Він не знав, що наступного дня Айюка впізнає коня одного зі своїх мертвих воїнів, а за кілька хвилин переслідувачі упізнають і мула, якого вже бачили.
…Мусій думав. Шайка йшла до Варни, проте чим далі, тим більше сердюкові не хотілося туди потрапляти. І ще менше хотілося йому до Стамбула… Отой Сулейман… — щось підказувало Мусієві, що він, скоріш за все, у столиці й живе, та й неважко здогадатися, що з кожної тисячі мандрівників, які рухаються з Європи до Сирії, 999 проходять через Стамбул.
Між іншим, Яків гріб, аби зменшити плату за проїзд (нікого не дивувало, що цим займається лише слуга, а не пан, хоча й небагатий). До речі, він не вперше упіймав на собі погляд власника вантажу, що займав майже всю шайку, чи то купець, чи то його слуга — він їхав сам, вантаж був у бочках, що там — Ільченко, ясна річ, не питав. Більше того, він не знав, як звуть отого купця, бо матроси звали його просто «пане», а питати Пройдисвіт не став. Тільки звернув увагу на те, що купець молився разом з православними, а не з мусульманами.
Сам-то він чинив навпаки. Надивився в Єгипті, як бусурмани моляться. І чалму собі пов’язав на чотири складки. Пора. Християнинові може й проїзна грамота не допомогти.
Шайка йшла вздовж берега, що дозволяло тримати лише кілька бурдюків з водою, а при ознаках негоди — ось як зараз — можна було пристати до берега. Щоправда, витягати байдак на сушу не стали — малюсінька бухточка з вузеньким мілким проходом, здавалося, могла вберегти від будь-якого шторму.
Раптом зойки матросів просто вдарили по вухах. Мусій розвернувся, дивлячись туди, куди вказували матроси.
Початок він прогледів… Можливо, самого початку не бачив ніхто. Там, де штормова хмара була найчорнішою, аж синьою, хмару та море з’єднував стовп, який — сердюк не відразу повірив своїм очам — наближався. Що стовп складається з води та обертається навколо своєї осі, він узагалі не втямив, тим більше що останнього вислову не знав.
Пройдисвіт дивився, з одного боку, майже паралізований, з іншого — не відчуваючи переляку: він не знав, що це таке, і не розумів, чого треба боятися. Команда, зойкаючи так, неначе вони побачили самого сатану, кинулась урізнобіч, за винятком двох, що почали молитися, — за не таким уже дивним збігом обставин, один був християнином, а другий — муслімом. Лише коли до цього — слова «смерч» він не знав — залишилося кількасот кроків, усе його єство заволало: ні!!! Ні! Йди геть!
І водночас він відчув. Те, що насувалося на нього, не було просто мертве, хоча не було й живе. Це було щось не те, щось таке, від чого йшло враження про магію, але про магію абсолютно чужу, незнайому…
Так само йому здавалося, що він щось чує, але не вухами.
Проте думати про це було ніколи.
Геть! Геть!! Ге-е-еть!!!
І, начебто підкорившись наказу, смерч розвернувся по дузі і пішов попід берегом.
Ільченко не зразу прийшов до тями. У його скронях стукала кров, і він, навіть бачачи, що матроси показують на нього пальцями, не одразу зрозумів, що вони кричать:
— Це чаклун! Чаклун! Він чари творив!
— Я бачив, як він закляття читав! І жінка також!
* * *
— А воно образливо — страждати за чужий гріх! — Це були перші слова, сказані Мар’яною, коли вони трохи віддалилися від берега.
Мусій та Яків схрестили на відьмі допитливі погляди, і вона пояснила:
— Він, — жінка й досі не називала Мусія на ймення, — бажав, аби оця штука…
Слів «смерч» та, тим більше, «торнадо» не знав з них ніхто.
— … пішла собі геть. Я також цього бажала. Але проти такої сили — це все одно, що щитом зупиняти ядро гарматне. То не ми його розвернули. Хтось інший. Щось інше. Ми тут… ну, не зовсім що ні до чого… Він… або воно… почув нас… І, — з якоюсь рішучістю в голосі додала вона, — я не впевнена, що пожалів. Боюся, що це кицька грається з мишкою. І ще… був дуже великий шум. Ні, не той, коли цей стовп із води гримів-стукотів. Ні. Це був чаклунський шум, який чують лише потворники.
Сердюк згадав свої відчуття і кивнув.
Мар’яна мала на увазі коливання астралу, хоча такого терміна вона також не знала.
Тим більше ніхто з них не міг знати, що ці коливання відчув Сулейман.
* * *
Аркадій Борисов, як і було наказано, заглибився в степ, поки не побачив кам’яну бабу. Дійсно, кроків за тридцять на північ була викопана яма.
Преображенець посміхнувся: розумний фортель — зробити вигляд, що все вже викопано, а насправді закопати.
Він трохи розрив дно ями.
У шкіряних тубах, як і було обіцяно, лежали проїзні грамоти. Підписи та печатки були абсолютно справжні — це було зайвим доказом, що наказ перехопити та знищити гінця на турецьких землях іде від самого Великого Государя. І, отже, ВІН також володіє чаклунством, а те, що він перший встановив спалення на вогнищі за чародійство, — це для того, аби чаклуни були лише свої. Ясно, що чаклун-хохол нам не потрібен!
