Монети для патріарха - страница 24
…У той самий час чаклун у Пітербурзі лежав повністю розбитий. Чи воно було варте того?
Помиляються не лише прості люди, але й маги. Цей маг страшенно переоцінив небезпеку від невідомих (лятавцям було прямо заборонено вчити людей) і можливості Мусія та Мар’яни.
Так, це була добра ідея — самому пустити поголоску про те, що його залізний кінь уміє літати і, мовляв, Великий Государ Петро Олексійович попросив генерала Брюса не літати вдень, не лякати мешканців Санкт-Пітер-Бурха. А потім підбити людину, яка нічого не знає, і переповісти царю цей переказ.
«Знаєш, що розповідають про тебе?»
«Дикий народ, капітане-бомбардире, дикий. Побачив хтось римську статую, і пішли язиками молоти».
Тепер дійсно — якщо хтось побачить і донесе, ніхто не повірить доносу.
А кінь — сам по собі — зовсім не чаклунський. Це якась машина, хоча зрозуміти, як вона діє, важко. Хто зробив, Бог знає, — може, й справедлива легенда, що предки частини магів прилетіли по небу на летючому кораблі, і від них залишилися деякі речі? І не літає він, як зазвичай. Він підіймається у повітря і за мить опиняється там, де ти хочеш, але верст за сто, не більше. Потім, хвилин через п’ять, ще верст на сто.
Він уже з ліку збився, скільки таких «стрибків» знадобилося, аби добратися до Дубоссар та назад.
Так чи не так, але керувати конем можна лише напруженням волі. І дуже вже треба її напружувати… Він зовсім розбитий, зовсім.
А от печатки та підписи на грамотах — жодної магії, просто спритність.
* * *
А тим часом.
…Гармати замовкли, й тиша настала, неначе диво якесь. Облога Тулона тривала вже кілька тижнів, місто бомбардували сотні англійських, австрійських та гессенських гармат, французькі теж не мовчали у відповідь.
Яків Львів, прозваний так, бо батька хрестили Левом, вирішив використати перерву для того, аби покуняти — забув уже, коли востаннє висипався донесхочу.
Взагалі-то Великий Государ посилав його вчитися до англійського флоту, але тут, під Тулоном, не вистачало артилеристів, тож із моряків сформували шість батальйонів, які обслуговували гармати.
Яків заснув міцніше, аніж сподівався. Його не дивувало, що сниться війна, крики, постріли, таке все… Раптом він відчув, що копняк ногою під ребра — то не сон.
Львів скочив на ноги і зрозумів, що щось не те, точніше, зрозумів, що крики та постріли йому не наснилися.
Біс його знає, звідкіля взялися французи, але зараз бій ішов з усіх чотирьох сторін.
— Джеймсе! — о, так це ж кеп Морріс! — туди!
Яків кинувся за кепом та ще кількома британцями. Французів, суміш матросів та ополченців, вів молодий офіцер, що рубав британців своїм клинком — рубав, а не колов, — чого зазвичай французи не роблять.
Яків вистрелив з пістоля, і на мундирі француза розквітла темна троянда, ноги його підкосилися, він поточився.
Яків уже пробігав мимо — французи подалися назад, либонь, вони виконали своє завдання, коли раптом почув:
— Яшка?!
Російський волонтер у британському флоті напівобернувся і…
Перед ним у мундирі французькому лежав Іван Санін, сусід по маєтку та Машин брат.
— Как ты здесь?!
— Воля Великого Государя…
— И я! Волей Великого Государя!
Іван смикнувся й затих назавжди.
Яків завив, як вовк.
* * *
Мусій зірвав травинку, поколупав нею в зубах, що зазвичай робив тоді, коли зовсім не знав, куди подітися.
На перший погляд, ясно — треба купити коней.
Та здійснити це легко лише там, де ти знаєш місцевість.
Коней продають далеко не всюди, треба знайти містечко, де є кінський торг, причому той, хто розпитує про таке містечко, неминуче викликає підозри.
До того ж Пройдисвіт аж надто добре знав, що далеко не на кожне питання можна отримати правдиву та чітку відповідь.
Скільки разів він стикався із ситуацією, коли співрозмовник не міг до ладу нічого пояснити — чи то з переляку, чи тому, що здурів від важкої праці.
Йшли повільно — вантаж усе-таки на коней розрахований, а полишити — що тут полишиш? Зброю? Набої? Гроші? Харчі також шкода кидати.
До шляху вони вийшли, коли вже сутеніло, і в сутінках почули барабанний бій.
Мусій уже чув такі барабани — коли його гнали в рабство. І зупинився, не знаючи, йти на них чи тікати від них — і те, й інше було однаково небезпечне.
Врешті Ільченко загадав — якщо отой стовп, на повороті, має якийсь напис, то піде до поста, якщо ні…
На дерев’яному стовпі, незрозуміло навіщо поставленому, була вирізана одна літера. Грецька. Сердюк не лише не знав, яка саме, але й не зрозумів, якого народу, проте це явно була літера!
Він закусив губу, але тут з деяким запізненням згадав одну просту річ — у Волощині оцих, як їх… (він забув слово «дербенджїї»)… охоронців немає. Отже, ясно хоча б одне — яку подорожню показувати.
Зітхнувши — чому бути, того не минути, — Мусій повернувся до супутників..
— Розмовляти буду я сам. Якщо, — подивився на Якова, — я двічі кахикну, готуйся до бою. Ну й взагалі будь напоготові. Мої — ті, що зліва.
Бо я лівак.
— Мар’яно, запни обличчя якоюсь хусткою й ані пари з уст.
Поки вони так розмовляли, барабанний бій наближався, і з-за наступного повороту показався загін чоловіків. Підліток, що йшов разом з отаманом, бив у маленький барабан — сигнал для мандрівників, які десь заблукали.
Шаблею був озброєний лише отаман, решта мала саморобні списи або палиці. Втім, сила цього загону була не в озброєнні (турки спеціально озброювали дербенджіїв погано) і не в чисельності. Якби якась гайдуцька ватага перебила цей загін охоронців — підневільних селян, навряд чи хтось в окрузі став би таким гайдукам допомагати.
