Монети для патріарха - страница 25
Цим пояснювався й барабанний бій: з одного боку, на нього виходили люди, які заблукали, з іншого — він означав: «гайдуки, ми тут, краще не чіпайте!».
— Салям-алейкум.
— Алейкум-салям, — дещо розгублено відповів старший над цим бікетом.
Розгубленість була викликана тим, що це все ж таки мусульманське вітання — з християнами так віталися рідко.
Розмови, м’яко кажучи, не вийшло — патрульні були влахами, тож що слов’янською, що турецькою володіли погано, про арабську взагалі було шкода говорити. Оскільки ж Ільченкова татарська також була не дуже добра, то єдине, до чого домовилися, — троє влахів узяли їхні речі, окрім зброї, і вони направилися, наскільки розумів Мусій, до села.
Коли до села залишилося усього нічого, хлопець з барабаном простягнув лівицю й вигукнув:
— Мартолоси!
Влахи явно перелякалися. Вони про щось заґелґотіли, поки отаман не наказав щось — тихим-тихим голосом наказав, але твердо. Замовкли, підтягайся.
Так, а оці фігури в червоних ковпаках йому знайомі. Він лише не знав, що їх звуть мартолосами.
Озброєні, до речі, більш ніж пристойно. У всіх рушниці, щити, або шаблі, або сокири.
Так, це страшний противник, особливо якщо врахувати, що їх більше десятка.
— Якщо буде край, убий мене, — несподівано прошепотіла Мар’яна. — Не хочу…
Мусій кивнув.
Старший над мартолосами — схоже, турок, — обмінявся кількома фразами з отаманом дербенджіїв і підійшов до українців.
— Салям-алейкум, ефенді, — зігнувся у поклоні Мусій.
— Алейкум-салям. Хто ти?
— Муса ібн Ілляс, — відповів стовідсоткову правду Мусій Ільченко.
І подав подорожню, проте ага подивився на Якова.
— Зімміям заборонено носити зброю, тільки з дозволу падишаха.
Пройдисвіт зрозумів не всі слова, але здогадатися було неважко.
— Він з дар ас-сульх. Служить бею Петрові, як і я.
Сердюк зі значенням вказав на подорожню.
Тепер ага взяв і прочитав.
— Як ти, правовірний, потрапив на службу до бея невірних?
Потворник, напруживши свою волю («Ти віриш мені! Віриш! Віриш!»), почав:
— Сам я з країни Маср, яку ви називаєте…
Скільки разів він готував таке пояснення, пригадуючи татарські слова, а якщо буквально такого слова не знаходилося, то підбираючи схожі.
Ага кивнув, імовірно, він знав, що самі єгиптяни кажуть «Маср», а не «Міср».
— Мій пан, Синан-паша, узяв мене на війну з гяурами. Там і загинув, а мене поранили. Прихистила одна татарська родина, хай пошле їм Аллах довголіття, а після смерті проведе по мосту, який вужчий від волоса! А потім? Ну що я вмію? Верхи їздити та рубатися? Навряд чи я зможу цим заробляти на батьківщині, бо там зброю носять лише мамелюки. А тут — гінцю бей Петро непогано платить. Ось по дорозі купив рабиню. Дешево… От і спокусився.
Невідомо, чи у все повірив ага мартолосів, чи ні, бо…
— Там! — дико заволала Мар’яна.
На них знову йшов смерч. Він рухався точно шляхом, обганяючи власний шум…
«Кішка грає з мишкою»…
* * *
Мусій і розумів, і пам’ятав, що його сила проти цієї сили — ніщо. Та… Якби хтось сказав ворожбитові: «Ти не звик здаватися без боротьби», — він не зрозумів би цих занадто красивих слів. Хоча вони точно відображали суть його вдачі.
Але… Він не пробував утікати, хоча більшість кинулася врозтіч.
«Геть! Геть!!! Геть!!!» — всю силу, всю жадобу жити він укладав у цю думку, скеровану на смерч.
І смерч пішов назад.
Тепер уже й Ільченко зрозумів, що це не випадково. І не від його бажання це трапилося.
Кішка грає з мишкою.
Щоб тобі повилазило, кошеня шолудиве!
Аби не повторювати минулої помилки, Пройдисвіт упав на коліна, підняв руки до неба й загорлав:
— Бісмілля рахман рахім! Ля Ілля іль Алла, Мухамад расул Алла!
Інші мусульмани наслідували його приклад. Християни молилися по-своєму.
* * *
Наступного дня вони їхали, аж зіщулившись, щомиті чекаючи нового смерчу або якогось іншого удару.
Їхали, бо якщо в аги мартолосів і були якісь підозри, то з переляку вони повністю з голови випали і він навіть забув спитати, як же вони опинилися на шляху без коней. І порадив, у якого влаха купити мулів. Коней в окрузі дійсно мало хто продавав.
Зате мулів купили аж чотирьох. Один поки що віз решту речей, але міг стати й заміною, якби один з верхових загинув.
Мусію здавалося, що гіршого настрою вже не буде. Проте він визнав би свою помилку, якби знав, що Сулейман та Брюс знову засікли астральні коливання і чітко зрозуміли, де знаходиться їхній загін.
Проте — принаймні поки що — жоден смерч не нападав на них.
Страх зближує. Мусій чітко розумів, що саме страх кинув уночі Мар’яну в його обійми, і не знав, як вона буде до нього ставитися, коли… якщо… небезпека мине. Проте… проте все-таки багато чого в ньому змінилося. Він уперше замислився над долею жінки, і хоча його думки не оформилися чітко, він розумів, що коли Мар’яна буде на нього сердитися, то вона буде права.
— Мусію, — несподівано заговорив Яків, — я б пошукав місце для табору в лісі, бо села-то тут християнські, якщо наведемо на них оце, — він покрутив рукою, зображуючи смерч, — невинні загинуть, на нас гріх буде.
Мусій кивнув.
— І краще зараз, аби вогнище загасити до темряви.
Сердюк знову кивнув, бо і світити далеко нема потреби, і той, хто буде підкидати хмиз, після підкидання нічого певний час не побачить.
Була і ще одна причина. Мусій стомився. Яків, схоже, хоч трохи поспав, а от він… І не тому, що вони з Мар’яною займалися… тим самим. Навпаки, займалися, бо з переляку не могли спати, їм усе здавалося, що зараз на караван-сарай упаде смерч.
