Монети для патріарха - страница 26
Вони звернули вгору, підіймаючись ледь помітною стежкою, що вилася між дерев.
Їм поталанило.
Буквально через дві тисячі кроків дерева розступилися і показалося невелике озерце, біля якого стояла стара напіврозвалена шопа.
Це краще — причому набагато краще, — аніж нічого.
Вони повечеряли, чим Бог послав.
* * *
Сердюк стояв у тіні скелі, спираючись на рушницю.
Ольстру з турецьким пістолем дезертир поклав на пень перед скелею, бо заткнути цей пістоль за пояс було неможливо через «зміїну голову» на кінці ствола, а він був потрібен, бо заряджений срібною кулею, та й бив найточніше з усіх — бо ствол довгий. Поряд Мусій поклав натруску та шомпол своєї рушниці, не знаючи, що таким чином рятує собі життя.
Уже все стало сірим, ще трохи — і треба будити, коли раптом від скелі напроти відділилася… відділилося… це явно був не птах, це…
Це була людина з крилами.
Мусій злякався так, що мало не забув умовний сигнал — дзявкнути псом. Потім усе ж дзявкнув.
Жінка — вже ясно, що це була жінка, — спустилася на берег кроків за півтораста від сердюка, який стиснув рушницю так, що аж пальці заболіли, і миттю скинула одяг; і тоді стало ясно, що крила — не єдине, що відрізняло її від роду людського. Людське, точніше — жіноче, вельми привабливе тіло стояло на кінських ногах!
Летюча жінка вийняла коріння крил зі свого тіла, спільне коріння на обидва крила, які залишилися з’єднаними, і Мусій зрозумів, що не просто вона почепила з чогось зроблені крила, а це — частина її самої (слів «частина її організму» він би не зрозумів), але якось їх можна на певний час витягти, ці крила. Поклавши крила на пісок, коненога жінка увійшла у воду.
Несподівано Мусій, який занадто вже задивився, побачив сонячне проміння на воді й майже одночасно — якусь тінь.
З неба на землю спустився летючий змій.
Розміром приблизно зо два людських зрости.
Спустився і перетворився на кремезного чолов’ягу.
«Господи, а куди ж він решту м’яса подів?»
Чоловік-змій став біля того місця, де лежали жіночий одяг та крила.
Обережно, намагаючись не шуміти, Ільченко відкрив віко ладівниці, навпомацки дістав паперовий набій, узяв його в зуби.
Чоловік-змій щось гукнув мовою, якої Пройдисвіт не лише не зрозумів, але й ніколи не чув.
Жінка відповіла тією ж самою мовою. У її тоні була приреченість, але водночас і заперечення. Таким тоном чоловік, якому переважаючий ворог пропонує здати зброю, може відповісти: «Прийди й візьми».
Усе Мусієве єство рвалося навпіл.
Йому кортіло захистити жінку (звідкілясь він знав, що вона не може ні в кого більше перетворитися, так і залишиться жінкою з кінськими ногами), але… завдання. Завдання.
І раптом… Подав голос один з мулів. Чолов’яга — високий, кремезний, голий — повернув голову… і став змієм. Не було ніякого переходу, просто була людина, а стала набагато більша потвора.
Мусій простежив за його поглядом.
Біля шопи був устромлений у землю спис, який Ґава все-таки зробив, купивши в якогось влаха жердину, що явно призначалася для підтримки винограду. До шопи він попросту не проліз.
Сказати, що в монстра був звірячий вираз, було б неправильно. Проте коли він рушив до шопи, то не було жодного сумніву: тим, кого він там знайде, буде погано.
І сердюк вистрелив.
Хоча відстань була граничною, і якби залпом стріляла ціла сотня, то влучила б, щонайбільше, третина куль.
Але Мусієва — влучила.
Змій здригнувся, заревів страшно, розвернувся.
Сердюк однією рукою поставив фузею прикладом на землю, другою рвонув паперовий набій так, що верхній куток залишився в зубах.
Змій пішов на нього.
Потворник блискавично висипав порох у дуло. Правда, при цьому руку обпік біль, він задів рукою за багнет — той був прямий, проте рука не здригнулася, і весь порох потрапив у ствол. За порохом відправилася куля, загорнута в рештки паперового патрону. Мусій схопив шомпол.
Змій пройшов уже половину відстані.
Пролунав постріл, набагато гучніший, аніж з рушниці.
Яків вистрелив з мортириці!
Граната вибухнула на кілька кроків попереду потвори.
Вибух невеликого порохового заряду не був потужним, змій отримав лише подряпини. Проте він зупинився — чи то з переляку, чи то з подиву.
Ільченко кілька разів ударив шомполом.
Сильніше, сильніше. Погано вдавлена куля пролетить усього кілька кроків.
Недаремно ж говорять: «набій», «набити».
Потвора знову рушила в атаку.
Мусій скинув рушницю, відкриваючи великим пальцем полицю.
Яків ще раз вистрелив зі своєї рушниці. Але змій, хоча й здригнувся від удару, зупинився лише на одну мить.
Мусій насипав на полицю пороху з натруски. Коли він вистрелив, майже відкрита пащека потвори знаходилася лише за кілька кроків від нього.
В усі боки бризнули шматки зубів, з потилиці вирвався червоний фонтан.
Ґава, що підбіг з іншого боку, увігнав у потвору багинет — і відлетів, збитий з ніг ударом хвоста.
Та що ж він, безсмертний?
Мусій вистрелив з пістоля. Хоча навряд чи подібна зброя могла завалити такого великого звіра, навіть якби він був просто звіром, проте, кинувши турецький пістоль на землю, сердюк лівою рукою вихопив палаш, а правицею рвонув з-за пояса другий, німецький пістоль.
Змій завалювався на бік, страшенно скавучачи («як сто поранених собак!» — майнула думка в Ільченка), але всі звуки перекрив жіночий крик:
