Монети для патріарха - страница 27
— Добийте, він може ожити!
Жінка кричала тією мовою, якою служать у церкві.
Мусій полоснув палашем по горлянці, Ґава замахнувся рушницею і побачив, що багинет залишився в рані, але тут підбігла Мар’яна зі списом у руках, він вихопив його в неї й увігнав обома руками більше ніж на лікоть.
«Ну от і все!»
Та Мусій помилився.
Потвора здригнулася всім тілом, скрутилася, розпрямилася, древко списа зламалося з оглушливим тріском, Мусій натиснув на гачок пістоля й отримав страшенний удар у груди, від якого аж упав на спину.
Невже дійсно безсмертний?!
Звідкілясь — просто на голову монстра — впав камінь. Коненога була вже в повітрі, прихопивши з собою камінь! Мар’яна втекла до шопи, Мусій ривком схопив рушницю, відкинув щодалі палаш (аби не зламався), змій тим часом уже звівся на рівні, проте стояв на місці, похитуючись…
Пройдисвіт, трясучись від жаху, увігнав багнет у груди змія. Той рвонув передньою лапою, і сердюк знову впав, хоча звір не дістав до нього, — добре, хоч рушницю не випустив.
З неба впав ще один камінь, і також не мимо.
Ґава, нарешті, згадав про пістоль за поясом (усе життя носив в ольстрах) — пальнув, ухилився від хвоста — тепер в ударах уже не було тієї сили.
Мусій знову вдарив багнетом. І зрозумів, що поспішив з висновком про слабість хвоста — бо від удару пролетів кілька кроків.
Мар’яна вибігла із шопи, тримаючи в руках той штуцер, який колись (колись! Кілька днів усього!) лятавка відібрала в панського посіпаки, а потім залишила Мар’яні.
Яків побіг їй назустріч. Потвора кинулася за ним, але дезертир добіг швидше. Розвернувся, вже тримаючи в руках штуцер, вистрелив.
Змій упав, забився в конвульсіях, і раптом його тіло почало випускати потужне синє світло, водночас танучи. Ні, воно не горіло синім полум’ям, як першої миті здалося Мусієві. Це було світло, яке випромінювало тіло змія. Випромінювало і тануло.
* * *
— Це був вішап. А я — віла. Інколи звуть самовіла.
Жінка підійшла до чоловіків і почала водити руками по їхніх ранах.
Про віл Мусій десь щось колись чув, проте де, що й коли — згадати не міг.
Слово «вішап» йому було зовсім незнайоме.
— Вішапи — це дракони такі.
Слово «дракон» також нікому нічого не говорило.
— Ну, смоки.
Це вже було ясніше.
— Вони, як і каджі, — на Кавказі живуть. Чи жили. Бо в наші часи…
Мусій, рани та травми якого майже перестали боліти (явно ота віла зачаклувала!), хмикнув.
У наші часи якщо десь побачать летючого змія, то вишлють сотню стрільців. А якщо дізнаються, в якій печері він живе, то до виходу підтягнуть гармати.
— Вони вдвох перебралися до нас, чому — не знаю. Ви зробили добру справу, бо він нас усіх мучив. Але кадж… — Упіймавши здивовані погляди, віла пояснила, що це — злий чарівник, зовсім не схожий на людину, і продовжила: —…він буде помщатися вам за загибель союзника. А вони з вішапом уміють домовлятися із заморськими духами, які крутять повітрям.
Жест, яким віла підтвердила свої слова, нагадав мандрівникам знайоме, і навіть дуже знайоме, кручення повітря.
— Стикалися ми… — почав ворожбит. — Причому тут, а не за морем.
— Зараз деякі з них живуть тут. Про те, що отам, — віла вказала рукою на захід, — є Новий Світ, знаєте?
Мандрівники перезирнулися.
— На Січі хтось звідтіля жив. Я чув від січовиків, — сказав Яків.
— Ну так от. У тому Новому Світі жили різні духи, у тому числі такі, які крутять повітря…
Самовіла знову рукою зобразила смерч.
— …А зараз деякі з них перебралися до нас. Вішап та каджі вміли їм наказувати, але краще в них виходило, коли вони були разом. Особливо вони люблять гратися, як кіт з мишкою, з тими, хто має чаклунські здібності, але слабкі.
«Оце наш випадок!»
— Я можу супроводжувати вас кілька днів. Полечу попереду.
— А раптом хтось побачить? — засумнівався Яків.
— Ти ні мене, ні вішапа не побачив би, якби я сама того не захотіла. Він би побачив…
«Отже, я таки за Мар’яну сильніший».
— А вона — й поготів.
Мар’яна показала Мусієві язика.
* * *
Вони рухалися досить пожвавленим шляхом, що Мусію не дуже подобалося. Ні, не тільки тому, що серед купців та їхньої обслуги міг знайтися ворожбит, який побачив би вілу. І не тільки тому, що якийсь знатний турок (а один такий уже траплявся) міг би не порахуватися з грамотами Петрика: не така вже й важлива фігура — Петрик Іваненко. (Грамоти волоського господаря Мусій утопив, бо якби якісь турки їх обшукали й виявити два комплекти грамот, було б ясно, що вони шпигуни.)
Як не дивно, загрубілого, зачерствілого у походах вояка мучила думка: якщо на них налетить смерч, то загинуть і невинні люди!
Раніше, при штурмах, такі питання його не хвилювали.
Майнула думка, що так його змінила зустріч із лятавкою.
Проте на його натяк про черські стежки віла відповіла, що це буде підозріло і не дасть виграшу в часі, бо вони дуже звивисті.
Вони не знали, що група Борисова, маючи по двоє коней на кожного і дуже вагомі папери, у тому числі скріплені султанською тугрою, скорочує відстань, а назустріч їм зі Стамбула виїхала група, послана Сулейманом.
* * *
А тим часом.
Настрій у Петра був кепський. По-перше, надійшло повідомлення, що на Ладозі вже вкотре затонув тільки-но побудований корабель. По-друге, внаправляючись до Преображенського приказу, він по дорозі помітив метушню за парканом одного з дворів, запитав, що там коїться, і йому відповіли, що господар забажав, аби йому затопили лазню.
