Ґолем - страница 31

Листи? Портрет? Письмовий стіл? — я вже не тямив, що роблю: схопив Ангеліну в обійми й осипав поцілунками. Цілував уста, чоло, очі…

Її біляве волосся огорнуло моє обличчя золотим серпанком.

Потім, тримаючи в долонях її витончені руки, я розповів їй через слово історію про те, як смертельний ворог Вассертрума, бідний чеський студент, позабирав з шухляд усі папери, і тепер вони в повній безпеці — у мене.

Ангеліна кинулася мені на шию, сміючись і плачучи водночас. Поцілувала мене. Метнулася до дверей. Повернулася і поцілувала мене ще раз.

Потім зникла.

Я стояв, мов оглушений, усе ще відчуваючи її віддих на своїй щоці.

Я чув, як загримотіли колеса екіпажу по бруківці, як шалено зірвалися у галоп коні. За хвилину стало тихо. Мов у склепі.

У мені теж.

Раптом позад мене тихо скрипнули двері — у кімнаті стояв Харусек.

— Вибачте, пане Пернат, я довго стукав, але Ви, певно, не чули.

Я лише мовчки кивнув.

— Сподіваюся, Ви не подумали, тільки тому, що бачили мене за розмовою з Вассертрумом, ніби я помирився з ним? — глузливий усміх Харусека підказав мені, що то був чорний жарт. — Хочу, аби Ви знали: щастя прихильне до мене… Серце отого недолюдка зм’якло до мене, пане Пернат. Дивна річ голос крові, — додав він тихо, ніби сам до себе.

Я не зрозумів, що він мав на увазі, може, мені почулося, подумав… Щойно пережита схвильованість ще бриніла в мені.

— Він хотів подарувати мені пальто, — голосно вів далі Харусек. — Я, звісно, подякував і відмовився. Мене власна шкіра гріє… А ще нав’язував мені гроші!

«І що, взяли?» — ледь не вихопилося мені, але я вчасно прип’яв язика.

Щоки студента вкрилися червоними плямами.

— Гроші, ясна річ, я взяв.

Мені кров шугонула в голову!

— Узя…ли? — пробелькотів я.

— Ніколи не гадав, що таку чисту радість можна відчути на землі! — Харусек на мить примовк і скорчив кумедну міну. — Хіба ж не найвища насолода бачити, як у господарстві матінки-природи розсудливо й мудро заправляють матеріальні блага, — він промовляв наче пастор, побрязкуючи грошима в кишені. — Насправді ж, вважаю своїм високим обов’язком скарб, довірений мені милостивою рукою, увесь до копійчини віддати задля досягнення найшляхетнішої мети…

П’яний він? Чи божевільний?

Раптом Харусек змінив тон.

— А чорний гумор у тому, що Вассертрум сам заплатив за свої ліки… Хіба ні?

Невиразна підозра, що саме ховається за словами Харусека, закралася мені в душу, й мороз пішов поза шкірою від погляду його запалених лихоманкою очей.

— Та годі про це, майстре Пернат. Завершімо ліпше нагальні ґешефти. Та дама, що приходила… то ж була вона? Як це їй спало на думку з’явитися отак серед білого дня?

Я розповів Харусекові, що трапилося.

— Вассертрум напевно не має жодних доказів, — радісно урвав мене студент. — Інакше б він не обшукав знову сьогодні вранці ательє. Дивно, що Ви його не чули! Добру годину там пробув!

Мене здивувало, звідки йому все відомо, я запитав його про це.

— Дозволите? — Харусек взяв зі столу цигарку, прикурив і заходився пояснювати: — Бачте, якщо відчинити двері, перетяг з коридору потягне за собою тютюновий дим. Це, мабуть, єдиний закон природи, на якому Вассертрум визнається досконало. Як Вам відомо, будинок належить йому, тож він, про всяк випадок, влаштував у зовнішній стіні ательє маленьку, потайну нішу — своєрідну вентиляцію, а там — червоний прапорець. Якщо хтось заходить чи виходить з кімнати, тобто влаштовує перетяг, Вассертрум одразу помічає знизу тріпотіння прапорця. Я теж про це знаю, — сухо додав Харусек. — Мені теж видно прапорець з підвального приміщення у будинку навпроти, де ласкава доля милостиво дозволила мені замешкати. Милий жарт з вентиляцією, хоч і запатентований достойним патріархом, відомий мені вже багато років.

— Яку ж нелюдську ненависть Ви маєте до нього відчувати, якщо пильнуєте кожний його крок! Та ще й віддавна, як самі кажете! — вигукнув я.

— Ненависть? — Харусек через силу всміхнувся. — Ненависть? Ненависть — це ще м’яко сказано! Ще не вигадали слова, яким можна означити мої до нього почуття. Я ненавиджу — це правда, але не його. Я ненавиджу його кров. Розумієте? Я, мов дикий звір, учуваю навіть краплину такої крові в жилах людських, а… — він зціпив зуби. — А це іноді трапляється у ґетто.

Не в змозі більше говорити від надмірного збудження, Харусек підбіг до вікна й задивився надвір. Я чув, як він намагається погамувати кашель. Якийсь час ми обоє мовчали.

— Агов, а це що таке? — раптом стрепенувся Харусек і махнув мені рукою. — Швидко! Покваптеся! Може, маєте бінокля або якусь підзорну трубу?

Ми обережно, з-за фіранки, визирали вниз.

Глухонімий Яромир стояв перед яткою лахмітника й, наскільки можна було судити з його рухів та міміки, пропонував Вассертрумові купити якийсь маленький блискучий предмет, який він ховав у долоні. Вассертрум накинувся на ту річ, мов шуліка, поніс її до свого лігва. Та вже за мить вискочив, блідий, як смерть, і схопив Яромира за грудки. Зав’язалася запекла боротьба. Раптом Вассертрум відпустив хлопчину. Він ніби задумався, оскаженіло гризучи верхню заячу губу. Потім замислено глянув угору, на нас, взяв Яромира попід руку і цілком приязно повів до своєї ятки.

Ми прочекали десь зо чверть години: ті двоє, мабуть, ніяк не могли сторгуватися.

Нарешті глухонімий з’явився на порозі і з задоволеною міною подався своєю дорогою.