Ґолем - страница 32
— Що Ви на це скажете? — запитав я. — Ніби нічого надзвичайного? Видно, бідолашний хлопчина хотів виручити трохи грошей за якусь вижебрану річ…
Студент нічого не сказав на це, знову мовчки сів до столу.
Мабуть, і він не надав особливого значення події, бо за якийсь час продовжив звідти, де зупинився:
— Отож я казав, що ненавиджу його кров… Ви спиніть мене, майстре Пернат, якщо я знову надто розпалюся. Хочу зоставатися холоднокровним. Не варто марнувати нінащо свої найліпші почування. Бо потім настає ніби важке похмілля. Людина з відчуттям міри повинна тверезо добирати слова, без пафосу, як проститутка чи… чи якийсь там поет… Відколи світ стоїть, нікому й на думку не спало б «заламувати руки» з горя, якби не актори, яким цей жест видавався особливо пластичним.
Я зрозумів, він навмисне теревенить, що на язик спливало, аби відновити душевну рівновагу. Це йому ніяк не вдавалося. Харусек нервово метався кімнатою, хапав усе, що під руку потрапляло, а потім розсіяно ставив на місце й несподівано повертався до своєї теми:
— Я вгадую цю кров у щонайменшому мимовільному порухові людини. Я знаю дітей, які схожі на нього і вважаються його дітьми, та не з одного вони роду — мене не обдуриш! Довгі роки я не знав, що доктор Вассорі його син, але, так би мовити, занюхав його…
Ще малим хлопцем, коли я й підозрювати не міг, який до мене має стосунок Вассертрум, — при тих словах Харусек пильно глянув на мене, — я вже володів тим даром. Мене топтали, били, на мені живого місця не було, яке б не зазнало нестерпного болю; мене морили голодом і спрагою, ледь не доводячи до божевілля, спонукаючи їсти сиру землю, але я не міг ненавидіти своїх катів. Просто не міг. У мені не залишалося місця ще й на ненависть… Розумієте? Хоча все моє єство просякнуте нею.
Ніколи Вассертрум не заподіяв мені ані найменшої кривди, ніколи не бив мене й не ображав — хоча б раз насварив, коли я вуличним хлопчиськом вештався під ногами! Я це точно знаю, та все ж уся моя лють і жага помсти спрямована проти нього. Лише проти нього!
Навіть у дитинстві я ніколи не дошкуляв йому прикрими витівками, а коли це робив хтось інший, відходив убік. Зате міг годинами стояти у підворітні, зачаївшись за вхідними дверима й припавши до щілин, не зводити з нього погляду, аж мені чорніло в очах від нез’ясовної ненависті.
Гадаю, саме тоді й заклався у мені талант провидництва, який миттю прокидається, досить мені ввійти в контакт з істотою, ба, навіть річчю, пов’язаною з ним. Тоді ж я, певно, підсвідомо вивчив кожний його рух: манеру носити плаща, торкатися предметів, кашляти й пити й ще тисячі інших дрібниць, доки все це настільки в’їлося мені в душу, що з першого погляду, де б це не було, з непомильною точністю впізнавав сліди його перебування.
Згодом це стало заледве не манією: я позбувався невинних речей лише тому, що мене гнітила думка: його рука їх торкалася. І навпаки: інші ставали дорогими моєму серцю, як друзі, які теж бажали йому зла.
Якусь мить Харусек мовчав, втупившись відсутнім поглядом у порожнечу. Його пальці мимоволі гладили терпуг, що лежав на столі.
— А коли кілька співчутливих учителів зібрали трохи коштів на моє навчання, і я зміг студіювати філософію та медицину, зміг при тому навчитися мислити, отоді поступово я збагнув, що таке ненависть. Лише те ми здатні глибоко ненавидіти, що є часткою нас самих…
Отак, крок за кроком, я довідався про все: ким була моя матір, а може… може й досі є, якщо ще жива… і що в моєму тілі, — тут Харусек відвернувся, аби я не бачив його обличчя, — тече його огидна кров… Так, так, Пернате, чом би Вам цього не знати: він мій батько! Тоді я збагнув, де корінь зла… Іноді мені вбачається таємнича закономірність у тому, що я сухотник і кашляю кров’ю: моє тіло опирається усьому, що успадковане від нього, й з обридженням те відкидає.
Часто моя ненависть супроводжувала мене й у снах, намагалася потішити картинами розмаїтих тортур, яких я б міг йому завдати. Але я сам відганяв їх від себе, бо вони завжди мали якийсь прісний присмак і задоволення не приносили.
Отак зосередившись думками на собі, дивуюся: не існує у світі нікого й нічого, що могло б збудити в мене ненависть, ба, просто неприязнь, окрім нього та роду його… І тоді огортає мене відразне відчуття: я міг би стати тим, що називають порядною людиною! Але, на щастя, це не так. Я вже Вам казав: у мені немає більше місця…
Тільки ж не думайте, мовляв, трагічна доля озлила мене (що він заподіяв моїй матері, я довідався значно пізніше). Я зазнав одного радісного дня, з ним не зрівняється ніщо, доступне звичайному смертному. Не знаю, чи відомо Вам, що таке внутрішня, справжня, гаряча побожність? Я теж до того часу не знав… Того дня, коли Вассорі вкоротив собі віку, я стояв унизу, біля ятки, і бачив його тієї миті, коли сповістили новину. Він сприйняв її «тупо», без жодного виразу, як актор-дилетант у мізансцені, вибудуваній реальним життям. Може, з годину простояв у прострації, ледь задерши над зубами криваво-червону заячу губу, а погляд мав такий… такий… звернений у себе… Отоді я відчув пахощі ладану, звіяні крилами архангелів.
Ви знаєте чорний образ Скорботної Діви Марії у Тинському храмі? Я упав перед нею ниць, і раюванням переповнилась душа…
Дивлячись на Харусека з мрійними, великими очима, у яких бриніли сльози, згадав я слова Гіллеля про незбагненність темного шляху, простеленого перед братами смерті.
Харусек вів далі:
— Зовнішні обставини, які «виправдовують» чи то пояснюють мою ненависть в очах штатних суддів, Вас, вочевидь, не зацікавлять: факти видаються верстовими віхами, насправді ж, виїденого яйця не варті. Вони, як дражливий для вуха ляскіт корків з-під шампанського — лише недолугим телепням здається, що саме в цьому полягає весь шик забави.
