Ґолем - страница 38
За стіною, в ательє, чулися важкі кроки: хтось пересував шафу, видирав шухляди й з грюкотом кидав додолу; я ніби упізнав голос Вассертрума, його хрипкий бас, яким він вивергав дикі прокльони. Я не прислухався. Мені було до нього байдуже, як до мишачого шарудіння.
Я заплющив очі:
Людські обличчя довгою вервечкою проходили повз мене. Міцно стулені повіки — застиглі мертві маски: мій рід, мої пращури…
Та сама будова черепа, хоча тип таки мінявся. Предки вставали з могил — з гладко зачесаним на проділ волоссям, кучерявим та коротко стриженим, з пишними перуками та викладеними короною косами — з’являлися щораз нові, молодші покоління, їхні риси ставали дедалі впізнаванішими, аж доки не злилися в одному, останньому обличчі — Ґолема. На ньому вервечка моїх предків урвалася…
А тоді пітьма обернула мою кімнату в безмежний порожній простір, у центрі якого сидів я у фотелі, а переді мною знову стояла сіра тінь з простягненою рукою.
Коли ж я розплющив очі, побачив, що нас оточили зусібіч дивні створіння, розділені двома взаємно перетятими колами, які творили знак безконечності.
В одному колі вони були загорнені в шати з фіолетовим відсвітом, а в другому — з чорно-червоним. Люди чужої раси, дуже худорляві й неприродно високі на зріст, обличчя прикриті мерехтливими шалями.
Стугоніння серця у моїх грудях підказало, що час прийняття остаточного рішення вже настав. Пальці потягнулися до зернин… Та враз я помітив, як тремтіння пойняло людей з червонястого кола…
Не брати зерен? Затремтіло голубувате коло… Я гостро глянув на чоловіка без голови: він стояв у тій самій позі, непорушно, як і перед тим.
Навіть дихати перестав.
Я підніс руку, хоч і сам ще не знав, що робитиму. Нараз вдарив по долоні фантома так, що зерна розкотилися підлогою.
На якусь мить, мов від електричного удару, я втратив притомність — здавалося, стрімко падав у бездонну прірву, а потім… знову відчув твердь під ногами.
Сіра істота зникла, а з нею — створіння червоного кола.
Мовчазні голубуваті істоти узяли мене натомість у кільце, на грудях вони мали написи золотими ієрогліфами, а між вказівним та великим пальцем кожен тримав червоні зерна, які я вибив з руки безголовій примарі, — усе це скидалося на складання присяги.
Я чув, як знадвору барабанив град у вікно, повітря струсонув розкотистий грім.
Зимова гроза у шаленій люті котилася понад містом. Від річки крізь завивання бурі з рівномірними проміжками долинали гарматні залпи — то розбивали кригу на Влтаві. Комірчина палала відблисками безупинних блискавиць. Раптом я відчув невимовну слабкість, ноги мені затремтіли — довелося сісти.
— Спокійно, — виразно мовив якийсь голос біля мене. — Не хвилюйся, сьогодні — лельшімурім, ніч захисту…
Поступово гроза почала відступати, оглушливий гуркіт громовиці змінився рівномірним стукотом граду по дахах.
Фізична втома розморила мене украй, я мов крізь туман чи сон сприймав те, що відбувалося навколо мене.
Хтось з кола промовив:
— Тут немає того, кого ви шукаєте.
Інші відповіли щось чужинецькою мовою.
Перший стиха знову промовив якусь фразу, у якій прозвучало ім’я Генох.
Решти я не розібрав: занесений вітром стогін трощеної криги все заглушував.
Потім один вийшов з кола, став переді мною, показуючи на ієрогліфи на своїх грудях — такі самі мали й усі решта — і запитав, чи можу я їх прочитати.
Коли я, ледве обертаючи язиком від утоми, заперечив, він простягнув до мене долоню, і на моїх грудях засвітилися спершу латинські літери:
CHABRAT ZEREH AUR BOCHER — Досвіття — супутниця печалі
а тоді знов поволі обернулися на незнайомі мені закарлючки.
…Я поринув у глибокий сон без сновидінь, так я не спав ще відтоді, як Гіллель звільнив мої уста…
Жадання
Останні дні пролетіли для мене, наче мить. Я ледве попоїсти встигав.
Нестримний потяг до праці зранку до вечора приковував мене до робочого стола.
Я закінчив різьбити камею. Міріам тішилася, мов дитя.
Навіть літеру «І» в книзі Іббур відреставрував.
Я відхилився у кріслі й спокійно заходився перебирати в пам’яті всі дрібні події сьогодення:
Як до мене вранці після бурі увірвалася стара служниця з новиною — уночі завалився кам’яний міст…
Дивовижа… Завалився! Можливо, навіть саме тоді, коли я зернини… ні, ні, не думати про це! Інакше примарне стане реальністю, я ж вирішив поховати те в своїх грудях, доки воно прокинеться само собою… Тільки б його не чіпати!
Як давно то було, коли я гуляв мостом, милуючись кам’яними статуями, і ось він, простоявши віки, лежить в руїнах.
Мене огорнув смуток, бо ж більше моя нога не ступить на нього. Навіть якщо його відбудують, він уже ніколи не стане колишнім, загадковим, кам’яним мостом.
Годинами, витворюючи камею, я думав про те, як часто дитиною і в юні роки милувався скульптурою святої Луїтґарди та іншими фігурами Карлового мосту, які тепер поховали бурхливі води Влтави, і були ті спомини минулого такі яскраві й виразні, ніби я ніколи нічого не забував.
Численні любі серцю дрібниці знову зринали в моїй свідомості — згадалися тато з мамою і гурт шкільних друзів. Лише дому, де минали юні роки, пригадати я не зміг.
Я знав, що одного дня, коли я найменше цього сподіватимусь, рідний дім таки постане перед очима, і радів наперед…
