Ґолем - страница 39
Усвідомлення, що все так природно і просто розгорталося в моїй пам’яті, сповнювало мене блаженства.
Коли я позавчора вийняв з касетки книжку Іббур, нічого дивного в ній не побачив — стара, прикрашена вишуканими ініціалами книжка на пергаменті, цілком звичайна… Написана гебрейською мовою, цілком для мене незрозумілою. Я не міг повірити, що колись вона нагнала на мене забобонного страху.
Цікаво, коли за нею прийде отой незнайомець?
Життєрадісність, яка непомітно вкралася у мою душу під час роботи, з свіжими силами влилася у мої жили і прогнала нічні примари, що вже знову чигали за моєю спиною.
Я схопив світлину Ангеліни — присвяту внизу картки відрізав — і поцілував її.
Це було так безглуздо й безсенсовно, але чому б колись і не помріяти про щастя, не спробувати втримати яскраву мить, не потішитися нею, мов мильною бульбашкою?
Невже не може справдитися намріяне моїм спраглим серцем? Невже цілком недосяжне прагнення умить, за помахом руки, стати знаменитим? Рівним їй, хай навіть і не з походження? Не гіршим принаймні за доктора Савіолі? Я думав про камею Міріам: якби й інші камеї вдалися мені, як ця? Без сумніву, ще жодному митцеві ніколи і ніде не пощастило мене перевершити!
Чому не допустити випадковість: чоловік Ангеліни раптово помирає…
Мене вганяло то в жар, то в холод: маленька випадковість, і мої сподівання, найвідчайдушніші сподівання набули реальних обрисів. На тоненькій ниточці, готовій ось-ось урватися, висіло щастя, що мало впасти в мої обійми.
Хіба вже тисячі разів не відбувалося зі мною див? Про існування яких людство навіть не здогадувалося?
Хіба не диво, що всього лиш за кілька тижнів розквіт мій художній талант і вивищив мене понад посередністю?
Я ж стояв лише на початку шляху!
То хіба не маю права на щастя?
Хіба містика і брак бажань тотожні?
Я притлумив у собі своє реальне Я, лиш би помріяти ще якийсь час, ще хвилину… ще коротку мить людського буття!
Я мріяв з розплющеними очима:
Коштовні камені на столі росли й множилися, огортаючи мене зусібіч барвистими водоспадами. Опалові дерева стояли купками, випромінювали хвилі небесного сяйва; блакить мерехтіла, наче крильця гігантського тропічного метелика, розсипаючись іскорками над безмежними луками, розмореними сонцем і сповненими літніми пахощами.
Мене мучила спрага, я охолодився у гомінкому потоці з крижаною водою, який жебонів скелястим перламутровим ложем.
Спекотливий вітер линув понад пагорбами, усіяними квітами, дурманив мене духмяном жасмину, гіацинтів, нарцисів та дафнії…
Нестерпно! Нестерпно! Я прогнав видиво з-перед очей. Мені пересохло в горлі від спраги.
Муки Раю!
Я розчахнув вікно й підставив чоло вологому вітрові.
Пахло недалекою вже весною…
Міріам!
Міріам не йшла мені з думок. Вона ледь не впала від хвилювання і мимоволі оперлася на стіну, розповідаючи мені про диво, яке з нею трапилося — справжнє диво: вона знайшла золоту монету в буханці хліба, якого поклав крізь заґратоване кухонне вікно пекар…
Я схопився за гаманець. Може, ще не надто пізня година, і я встигну знову начарувати їй дуката!
Вона щодня відвідувала мене, щоб скласти мені товариство, як сама казала, але майже завжди мовчала — ніяк не могла прийти до тями від «дива», яке глибоко вразило її душу. Досить було собі уявити, як вона нараз, без видимих на те причин, від самого лише спогаду, блідла на очах — аж уста мертвіли, мені паморочилося в голові. У своєму засліпленні я ж міг накоїти такого, що годі й наслідки передбачити…
А коли пригадав собі останні моторошні слова Гіллеля і пов’язав їх з побаченим, мені морозом сипонуло поза шкіру.
Чистота помислів не була мені виправданням — мета не виправдовує засобів, це я добре усвідомлював.
А якщо «бажання допомогти» лише позірно «чисте»? Чи не крився за ним потайний обман? Марнославне, підсвідоме бажання поблаженствувати в ролі спасителя?
Я вже сам у собі заплутуватися почав…
Я, безперечно, надто поверхово сприймав Міріам.
Уже саме лише те, що вона донька Гіллеля, мало б вирізняти її з-поміж інших дівчат.
І як це я посмів влізти в її внутрішній світ, до якого мені, мов до неба!
Мене мало б застерегти її витончене обличчя; воно набагато більше пасувало б єгипетській цариці шостої династії — та й то забагато честі, — аніж сучасній жінці з притаманною їй розсудливістю й тверезістю ума.
«Лише цілковитий телепень не довіряє зовнішності», — читав я десь. — Як правильно! Як влучно!
Міріам і я стали тепер добрими друзями. Може, зізнатися, що то я день у день підкладаю їй дукати в хліб?
Надто болючим був би удар. Оглушив би її…
На це я не піду, треба якось делікатніше.
Якось пом’якшити «диво»? Замість ховати гроші в хлібині, покласти на сходи, щоб вона неодмінно знайшла, відчинивши двері? Вигадати щось нове, не таке разюче… Знайти шлях, який би з дива повернув її у будні… — утішав я себе.
Так! Це найправильніше.
Чи розрубати вузол? Посвятити в свою таємницю її батька й попросити поради? Я аж спаленів від сорому. Ще встигну зробити цей крок, якщо вичерпаються інші засоби…
До діла! Не гаяти ні хвилини!
Мені спала слушна думка: треба змусити Міріам до чогось надзвичайного — хоч на кілька годин висмикнути її зі звичного оточення, щоб вона зазнала нових вражень.
Найняти екіпаж і поїхати на прогулянку! Хто нас упізнає, якщо гулятимемо поза межами єврейського кварталу?
