Ґолем - страница 40
Може, їй буде цікаво подивитися на обвалений Карлів міст?
Хай, може, поїде з нею Цвак чи хтось з колишніх подруг, якщо моя присутність видасться їй незручною…
Я твердо вирішив наполягти на своєму й не слухати її заперечень…
На порозі я ледь не збив з ніг чоловіка.
Вассертрум!
Він, мабуть, підглядав у замкову щілину, бо стояв, нагнувшись, коли я налетів на нього.
— Мене шукаєте? — запитав я суворо.
Він пробурмотів вибачення на своєму жахливому жарґоні, а тоді підтвердив, що таки шукав мене.
Я запросив його до помешкання, запропонував сісти, але він став біля столу, нервово мнучи в руках криси капелюха. Глибока ворожість, яку він даремно намагався від мене приховати, проглядала в його обличчі, у кожному рухові.
Мені ще не доводилося бачити цього чоловіка так зблизька. Не жахлива потворність відштовхувала в ньому (він збуджував у мені радше співчуття як істота, скривджена від народження природою, яка люто й зневажливо зацідила йому в обличчя) — щось інше, невловиме…
«Кров», як влучно визначив Харусек.
Мимоволі я обтер долоню, яку щойно подавав йому для привітання.
Хоч як потайки намагався це зробити, він все ж, здається, помітив, бо враз нап’явся, ледве стримуючи спалах ненависті.
— Гарно у вас, — озвався він нарешті, затинаючись, коли зрозумів, що чекати від мене люб’язності марна справа — першим розмови я не почну.
Усупереч своїм словам, він заплющив очі, можливо, аби уникнути мого погляду. Чи може, гадав так надати своєму обличчю виразу невинності?
Чутно було, яких зусиль йому коштувало розмовляти літературною німецькою мовою.
Я не чувся зобов’язаним відповідати йому, чекав, що він казатиме далі.
Бентежачись, Вассертрум торкнувся терпуга, який, не знати чого, досі лежав на столі, ще від візиту Харусека, та миттю відсахнувся, ніби вжалений змією. У душі я подивувався його підсвідомій інтуїції.
— Ясна річ, звісно… Ґешефт вимагає ошатної оселі, якщо… такі вельможні особи сюди приходять, — насилу добував він із себе слова. Вассертрум розплющив, було, очі, щоб глянути, яке враження справив на мене, але, мабуть, вирішив, що надто поквапився, і знову заплющив.
Я хотів загнати його в кут:
— Це Ви про даму, яка тут нещодавно побувала? Кажіть вже відверто, чого Вам треба!
Якусь мить він вагався, а тоді рвучко схопив мене за руку й потягнув до вікна.
Дивна, незрозуміла поведінка нагадала мені, як кілька днів тому він ґвалтовно затягнув до своєї нори глухонімого Яромира.
Гачкуватими пальцями він тицяв мені під ніс якусь блискучу річ.
— Як гадаєте, пане Пернат, з цим ще можна щось зробити?
То був золотий годинник з дуже деформованою покришкою. Здавалося, хтось навмисне погнув її.
Я взяв побільшуване скло: шарніри наполовину вирвані, а всередині — якесь гравірування? Відчитати майже неможливо, напис зіпсований численними свіжими подряпинами. Поволі я розшифрував:
К…рл Цот…ман
Цотман? Цотман? Де я вже чув це ім’я? Цот-ман? Не міг пригадати. Цотман?
Вассертрум мало не вибив мені лупу з рук.
— З механізмом усе гаразд, я вже дивився. А ось з корпусом зле…
— Треба лиш вирівняти, щонайбільше де-не-де припаяти. Це під силу будь-якому ювелірові, пане Вассертрум.
— Мені залежить на солідній роботі. Як то кажуть, мистецькій… — квапно і якось полохливо урвав він мене.
— Гаразд, якщо вже Вам так на цьому залежить…
— Дуже залежить! — його голос зривався від хвилювання. — Я сам носитиму цього годинника. Комусь показуючи його, завжди казатиму: ось гляньте, так працює майстер Пернат!
Цей чоловік будив у мені обридження: він просто плював мені в обличчя своїми лестощами.
— Повертайтеся за годину, я все зроблю.
— Е ні, так не піде, — Вассертрума аж корчило. — Я так не хочу. Три дні. Чотири дні. І наступного тижня пізно не буде… Я б усе життя собі докоряв, що квапив Вас!
Чого він хоче, що так нетямиться? Я зайшов до сусідньої кімнатки, поклав годинника до касетки. Світлина Ангеліни лежала обличчям догори. Я швидко опустив покришку, щоб Вассертрум, бува, не побачив.
Повернувшись, зауважив, як старий пополотнів.
Я пильно придивився до нього, але відразу відкинув підозри: Неможливо! Не міг він нічого бачити!
— Що ж, тоді, мабуть, наступного тижня, — мовив я, аби покласти край розмові.
Та Вассертрум раптом перестав квапитися, узяв фотель і сів.
Він уже не заплющував, розмовляючи, свої риб’ячі очка, навпаки, витріщався і не зводив погляду з верхнього ґудзика моєї камізельки.
Пауза.
— Те стерво, ясна річ, звеліла Вам удавати, ніби Ви ні сном, ні духом ні про що не відаєте. Га? — раптом, без жодної передмови, висипався він на мене й гримнув кулаком по столі.
Було щось, на диво, моторошне у його поривчастості, у різких переходах з одного тону на інший — від лестощів до брутального крику. Цілком імовірно, більшість людей, надто жінок (йому достатньо було мати щонайменшу зброю проти них) не встигали й спам’ятатися, як потрапляли під його владу.
Я поривався зірватися на рівні ноги, схопити його за горло й виштовхати за двері, та потім розважив, що розумніше буде дати йому спершу можливість виговоритися.
— Не розумію, направду, про що це Ви, пане Вассертрум, — я доклав чимало зусиль, аби прибрати маску такого собі дурника. — Стерво? Що це таке: стерво?
— Я маю Вас ще вчити німецької? — рявкнув старий. — Вам доведеться присягати в суді, коли ця курва постане перед ним. Розумієте? Це я Вам кажу! — він зірвався на крик. — Мені в живі очі Ви не посмієте заперечувати, що вона звідти прибігла, — Вассертрум тицьнув великим пальцем убік ательє, — у чому мати народила, обгорнувшись лише покривалом!
