Ґолем - страница 41
Лють залила мені очі, я схопив мерзотника за груди й добряче ним струсонув.
— Якщо Ви ще хоч слово скажете таким тоном, я потрощу Вам кості! Утямили?
Вассертрум, посірівши на обличчі, втиснувся у крісло й пробелькотів:
— Та що Ви? Та що Ви? Я просто так сказав…
Я кілька разів зміряв кроками кімнату, щоб заспокоїтися. Не дослухався, що він там бубонів на своє виправдання.
Потім сів упритул перед ним з твердим наміром раз і назавжди з’ясувати все, що стосувалося Ангеліни. А якщо не захоче по-доброму, змусити його, урешті-решт, відкрити свої ворожі задуми й дочасно випустити стріли своїх слабеньких аргументів.
Не звертаючи ані найменшої уваги на спроби Вассертрума урвати мене, я втовкмачував у його голову, що жодний шантаж — я наголосив на цьому — не пройде; він нічого не зможе довести, а я своїми свідченнями (якщо вони взагалі спотребляться) спростую будь-які звинувачення. Ангеліна надто близька мені, і я докладу неймовірних зусиль, аби порятувати її, чого б це не коштувало. Якщо доведеться, то й лжесвідченнями!
Кожний м’яз на його обличчі сіпався, заяча губа розпанахалась аж до носа, він шкірив зуби й белькотів, наче індик, не даючи мені говорити: «Та чи я хочу чогось від того стерва? Та послухайте мене! — він аж кипів від нетерплячки й роздратування, що йому ніяк не вдається збити мене з пантелику. — Мені йдеться про Савіолі, отого проклятого Богом шолудивого пса, того… того… — раптом рикнув Вассертрум, не стримавшись.
Задихаючись, він хапав ротом повітря. Нарешті я таки досяг свого! Та вже за мить старий лахмітник опанував себе й знову втупився поглядом у мою камізельку.
— Послухайте, Пернате, — він щосили намагався наслідувати холодний, стриманий купецький тон. — Ви водно торочите про те стер… про ту даму. Добре! Вона заміжня. Хай собі! Вона пустилася в гріх з тим… молодим пройдисвітом. Що мені до того? — Вассертрум вимахував перед моїм носом руками, склавши докупи пучки пальців, ніби солити щось хотів. — Хай сама собі з ним розбирається! Я простий чоловік і Ви простий чоловік! Ми обоє це знаємо. Га? Я тільки хочу одержати свої гроші. Розумієте, Пернате?
Я стрепенувся, вражений.
— Які гроші? Доктор Савіолі щось Вам заборгував?
— Маю з ним свої порахунки, — ухильно відповів Вассертрум. — На одне і те ж виходить…
— Ви хочете його вбити! — скрикнув я.
Старий підхопився з крісла. Похитнувся. У горлянці в нього забулькотіло.
— Звісно! Убити! Скільки Ви ще будете грати переді мною комедію! — я показав йому на двері. — Забирайтеся геть!
Вассертрум неквапно взявся за капелюха, надяг на голову й рушив до дверей. На порозі ще раз зупинився і мовив з таким спокоєм, якого я від нього не сподівався:
— Гаразд… Не хотів я Вас чіпати, але що вдієш… Ні то ні! На милування нема силування… Я вже ситий усім по горло! Мали б Ви більше клепки в голові… Савіолі став же і Вам впоперек дороги?! А тепер… я… з Вами трьома… — він виразно провів ребром долоні по шиї, — поквитаюся…
На його обличчі вимальовувалася така сатанинська жорстокість, і він, здавалося, був такий певен себе, що мені аж кров у жилах застигла. Не інакше, як старий єврей мав у руках зброю, про яку я й не здогадувався. І Харусек теж. Земля попливла мені з-під ніг…
— Терпуг! Терпуг! — шепотів голос у моєму мозку. Я прикинув відстань: крок до столу, ще два до Вассертрума. Я вже, було, зібрався до стрибка, як на порозі, ніби з-під землі, виринув Гіллель.
Кімната закружляла мені в очах.
Я тільки бачив — ніби крізь туман, — непорушну постать Гіллеля і Вассертрума, той крок за кроком відступав під стіну.
А тоді почув голос Гіллеля:
— Ви ж, Аароне, знаєте вислів: «Усі євреї стоять горою один за одного». Не перекладайте занадто багато відповідальності на інших… — він ще додав кілька гебрейських слів, яких я не розумів.
— Що змушує Вас підслуховувати за дверима? — пирскаючи слиною, пробелькотів тремтячими губами лахмітник.
— Підслуховував я чи ні, Вам що до того! — і Гіллель знову додав якусь фразу гебрейською, яка цього разу прозвучала погрозливо. Я гадав, що зараз спалахне сварка, але Вассертрум навіть не писнув, якусь мить пом'явся і твердим кроком пішов геть.
Я насторожено глянув на Гіллеля. Він подав мені знак мовчати. Видно, чекав чогось, бо напружено прислухався до звуків у сходовій кліті. Я хотів піти й зачинити двері, але він стримав мене нетерплячим порухом руки.
Минула, певно, ціла хвилина, знову почулося човгання старечих ніг — лахмітник повертався. Гіллель мовчки пропустив його й подався геть.
Вассертрум зачекав, доки той відійде якнайдалі, і злісно буркнув:
— Віддайте годинника!
Жінка
Де ж це Харусек подівся?
Минула вже майже доба, а він ще не з'являвся.
Невже забув про умовний знак? Чи може, не побачив його?
Я підійшов до вікна й спрямував люстерко так, щоб віддзеркалений сонячний промінь упав просто на заґратований люфт його льоху.
Учорашнє втручання Гіллеля мене значно заспокоїло. Він неодмінно б застеріг мене перед загрозою небезпеки.
Більше того: Вассертрум не міг вдатися ні до чого кардинального. Від мене він одразу повернувся до своєї ятки. Визирнувши з вікна, я бачив, як він, опершись на ляду, непорушно стоїть позаду своїх сковорідок — ніби з досвітку нікуди не відходив.
Нестерпне це вічне чекання!
М’яке весняне повітря, що вливалося крізь відчинене вікно в сусідній кімнатці, сповнювало мене болісним туском.
