Ґолем - страница 46

— Дивина! А ви — мені! Я щойно думала про це…

Знову змовкла розмова. Ми здогадалися, що нам обом снився той самий сон. Я відчув це з нуртування її крові. Її рука ледь відчутно тремтіла на моїх грудях. Уся в напрузі, відвернувшись від мене, вони дивилася убік.

Я поволі підніс її руку до вуст, відгорнув білу, духмяну рукавичку, відчув, як пришвидшилось її дихання, і, ошалілий від кохання, уп’явся зубами в м’якуш її долоні.

Кілька годин потому я, наче п’яний, брів крізь вечірній туман униз — до міста. Безцільно обирав вулички і довго, сам того не відаючи, ходив колами. Потім зупинився біля ріки, задивився у бурхливі води, перехилившись через поруччя.

Досі відчував доторк руки Ангеліни на своїй шиї, досі бачив перед собою кам'яне ложе фонтану з опалим зів’ялим листям на воді, біля якого ми вже раз прощалися — багато років тому. Тоді ми, як оце щойно, гуляли морозним, імлистим парком її замку, вона схиляла голову на моє плече…

Я сів на лавку, насунув низько на чоло капелюха й замріявся.

Вода клекотіла поверх загати, і той клекіт поглинав останні сплески звуків міста, яке вкладалося до сну.

Час до часу я щільніше кутався у пальто й зводив погляд: ріка дедалі глибше занурювалася у тінь, аж доки врешті не вкрила її важкою повстю ніч; шумовиння під загатою яскравою, білою смугою перетинало потік, добігаючи до протилежного берега.

Мені аж страшно ставало на саму лиш думку, що доведеться повертатись до своєї понурої комірчини.

Осяйне щастя короткого надвечір’я назавжди відчужило мене від моєї домівки.

За кілька тижнів, а може, кілька днів щастя минеться… і не залишиться нічого, окрім печальних, теплих споминів.

А потім що?

Потім самотність і неприкаяність тут і там, по цей і по той бік ріки…

Я підвівся. Перш ніж податися до похмурого ґетто, хотів ще раз поглянути крізь паркову огорожу на замок, де спала вона…

Я рушив у тому напрямку, звідки прийшов; напомацки брів крізь густий туман почерез сонні площі, повз барокові фасади будинків, чорні пам’ятники, які нараз погрозливо вигулькували з пітьми, самотні сторожки. Тьмяне мерехтіння ліхтаря розросталося в імлі до велетенських, фантастичних, веселково-світляних кіл, потім ставало немов блідо-жовтим, гострим оком і розтавало в повітрі позад мене.

Ногою я намацував широкі, кам’яні сходи, усіяні жорствою. Де я? Якась глибока колія стрімко веде догори? Гладкий садовий мур обабіч? Голе гілля дерева звисає над муром. Ніби з неба росте — стовбур ховається за стіною туману.

Кілька сухих, крихких гілочок з хрускотом обламуються, зачепившись за мій капелюх, скочуються з пальта в імлисту, сіру безодню під моїми ногами.

Хтозна звідки з’являється промениста цятка: самотній світлячок у далині… десь… загадковий… між небом і землею…

Я, мабуть, заблукав. Це могла бути лише «стара замкова стежка» попід схилами садів Фюрстенберґа…

Глина під ногами. Мощена бруківкою дорога.

Могутня тінь вивищується наді мною, голова в чорному гостроносому ковпаку: Даліборка — Голодна Вежа, там колись скніли в’язні, тоді як у долині, в Оленячому Урочищі, влаштовували лови королі.

Тісний провулок з амбразурами, звивистий прохід, такий вузький, що плечима черкаєш стіни… і ось я вже перед рядком будиночків, заввишки з мене.

Достатньо руку простягнути, щоб торкнутися даху.

Я потрапив до провулку золотарів, де в Середньовіччя алхіміки добували філософський камінь і отруювали місячне світло.

Звідси виводила тільки одна дорога — та, якою я прийшов.

Але я вже не міг віднайти діри в стіні, через яку сюди потрапив — усюди натикався на огорожу.

Нема ради, мушу когось розбудити, щоб розпитати дорогу… Дивно, що провулок упирається в один-єдиний будинок, більший за інші й начеб обжитий. Я не міг пригадати, щоб бачив його тут раніше… Мабуть, побілений білим тиньком, що так світиться у тумані?

Я заходжу в ворота, простую вузькою смужкою саду, притуляюся обличчям до шибки — усюди темно. Стукаю у вікно. Усередині з дверей покою з’являється старезний дід з запаленою свічкою, старечим, нетвердим кроком човгає до середини кімнати, зупиняється, поволі повертає голову вбік припалих пилюкою реторт і колб під стіною, замислено оглядає велетенське павутиння у кутках, потім переводить застиглий погляд на мене.

Тінь від вилиць падає на очниці — здається, ніби вони порожні, як у мумії.

Він мене, певно, не бачить.

Я стукаю у шибку.

Не чує. Безгучно, мов сомнамбула, виходить з кімнати.

Я надарма чекаю.

Гримаю у двері — ніхто не відчиняє…

Мені не зостається нічого іншого, як самому шукати доти, доки не знайду виходу…

Найліпше, мабуть, податися між люди, — міркував я. — До друзів — Цвака, Прокопа, Фрізландера. Сидять, видно, як завжди, у Старому Заїзді. Щоб хоч на кілька годин заглушити пекучу тугу за поцілунками Ангеліни, я швидко рушаю туди…

Троє друзяк-нерозлийвода сиділи за старим, поточеним червами столом, усі троє смалили білі глиняні люльки з тонкими чубуками.

Корчма повнилася тютюновим димом. Ледве можна було розрізнити їхні обличчя, настільки темно-брунатні стіни поглинали нужденне світло старомодної люстри під стелею.

У кутку — суха, мов веретено, скупа на слова, марна кельнерка з вічною, недоплетеною шкарпеткою в руках, мерхлим поглядом та жовтим качиним носом!

Крізь зачинені двері з матово-червоними портьєрами голоси відвідувачів у сусідній кімнаті долинали, наче приглушене дзижчання бджолиного рою.