Ґолем - страница 67
Я намалював єврейську ратушу.
Глухонімий рішуче похитав головою.
— То Гіллель вже не там?
— Ні, — знову похитав галовою Яромир.
— То де він?
Знову гра з сірником.
— Він каже, що того пана нема, і ніхто не знає, де він, — утрутився двірник, який весь час з зацікавленням приглядався до нашої «розмови».
Від страху мені похололо серце. Гіллель зник! Тепер я сам, як палець, на світі… Предмети в корчмі почали розпливатися перед моїми очима.
— А Міріам?
Мої руки так тремтіли, що я довго не міг її намалювати.
— Міріам також зникла?
— Так. Також зникла. Безслідно.
Я голосно застогнав, забігав туди й сюди, аж солдати здивовано перезирнулися між собою.
Яромир спробував мене заспокоїти, намагався ще щось розповісти: поклав голову на руки, ніби спить.
Я схопився за стільницю:
— Заради Господа нашого Ісуса Христа, Міріам померла?
Яромир похитав головою і знову вдав, ніби спить.
— Міріам хворіла?
Я намалював пляшечку з ліками.
Той знову заперечно похитав головою і знову поклав чоло на руку.
Уже й розвиднилося, одна за одною гаснули газові лампи, а я усе ще не міг добитися, що намагається донести мені Яромир.
Я здався. Замислився.
Єдине, що мені зоставалося, піти з самого ранку до єврейської ратуші й там розпитати, куди могли податися Гіллель та Міріам.
Я мусив їх знайти…
Я мовчки сидів біля Яромира. Німий і глухий, які він…
Підвівши після довгого мовчання голову, я побачив, що він витинає ножицями якийсь силует.
І впізнав профіль Розіни. Він простягнув мені витинанку через стіл, затулив долонею очі й тихо заплакав…
Потім зненацька зірвався з місця і, не попрощавшись, рушив непевною ходою до дверей.
Одного дня, без жодного попередження, Шемай Гіллель зник. Дочку, мабуть, також взяв з собою, бо і її відтоді ніхто більше не бачив. Таке мені розповіли в єврейській ратуші. Ото й усе, що вдалося вивідати.
Жодного натяку, куди б вони могли податися.
У банку сказали, що мої гроші ще перебувають під судовим арештом, але з дня на день очікується дозвіл на виплату коштів.
Спадок Харусека теж ще не був належним юридичним чином оформлений. Я з жагучим нетерпінням чекав на гроші, аби витратити їх на пошуки Гіллеля та Міріам.
Я продав отих кілька камінців зі своєї кишені, а на виручені кошти винайняв дві крихітні, мебльовані, суміжні мансарди на Старошкільній вулиці, єдиній вулиці, яка уникла руйнації в єврейському кварталі.
Дивний збіг: то був той знаменитий будинок, про який ходила леґенда, буцімто в ньому якось зник Ґолем.
Я поцікавився у мешканців — здебільшого це були дрібні торговці й ремісники, — що з тих чуток про «кімнату без дверей» правда, але мене тільки висміяли. Мовляв, як можна вірити в такі нісенітниці!
Власні враження, пов'язані з леґендою, за час тривалого ув’язнення зблідли і набули обрисів давно розвіяного сну, я вбачав у них тепер лише безкровні, безживні символи, які викреслив зі своєї книги споминів.
Слова Лапондера, які я іноді чув так виразно, як тоді, коли він сидів навпроти мене в камері й промовляв до мене, утверджували мене в думці: усе, що здавалося реальною дійсністю, насправді мало б бути внутрішнім баченням…
Хіба не спливло і не зникло все, чим я колись володів? Книга Іббур, чарівні карти таро, Ангеліна і навіть давні друзі Цвак, Фрізландер і Прокоп!..
Був Святвечір, я поставив удома маленьку ялинку з червоними свічками. Хотів ще раз відчути себе молодим, оточити себе мерехтінням свічок, пахощами ялинкової глиці та плавленого воску.
Ще до настання нового року я вирушу, мабуть, у дорогу, шукаючи по містах і селах, усюди, куди заведе мене внутрішній голос, Гіллеля та Міріам.
Нетерпіння, тривожне очікування і страх, що Міріам, можливо, убита, поступово відпустили мене. Серцем я відчував, що розшукаю обох.
Щасливий усміх не сходив з моїх уст. Кладучи на щось руку, мені здавалося, ніби моя долоня несе зцілення. Мене переповнювала дивна радість, радість людини, яка після довгих мандрів повертається додому і вже здалеку бачить вежі рідного міста.
Я ще раз завітав до крихітної кав’ярні, аби запросити Яромира до себе на Різдво. Але мені сказали, що він більше не з’являвся. Засмучений, я вже хотів було податися геть, але тут до кав’ярні увійшов старий вуличний гендляр, пропонуючи на продаж антикварні дрібнички, які здебільшого нічого не вартували.
Я перебирав в його скриньці ланцюжки до годинників, хрестики, гребінці-шпильки до волосся й брошки, аж раптом на очі мені потрапило сердечко з червоного каменю на вилинялій шовковій стрічці. Я зі здивуванням упізнав його: колись Ангеліна, ще маленькою дівчинкою, подарувала мені його на пам’ять біля фонтану в своєму палаці.
І миттю переді мною постала моя юність, ніби я зазирнув в окуляри «панорами» на розмальовану дитячою рукою картинку.
Я довго, дуже довго ошелешено дивився на червоне сердечко на моїй долоні.
Я сидів у мансарді, прислухаючись до потріскування ялинкової глиці, коли полум’я свічки надто близько підбиралося до гілочок.
«Може, саме тепер, цієї хвилини, старий Цвак десь у світі ставить свій ляльковий вертеп, — малював я собі в уяві, — і таємничим голосом декламує рядки улюбленого лірика Оскара Вінера:
Де серденько з червонго каменю?
Висить на шовковій стрічці.