Ґолем - страница 68
О, не віддавай нікому серденько,Я був йому вірний і його любив,
Відгарував важкі сім років
За нього. Люблю його!
І враз так святково стало мені на душі.
Свічки догоріли. Лише одна ще тріпотіла полум’ям. Дим клубочився під стелею комірчини.
Ніби мене торкнулася чиясь рука, я обернувся і…
На порозі стояло моє відображення. Мій двійник. У білому пальті. З короною на голові.
Мана тривала тільки одну мить.
А тоді могутнє полум’я вибило дерев’яні двері, хмара задушливого гарячого диму ввірвалася досередини.
Пожежа в будинку! Пожежа! Пожежа!
Я рвучко розчахую вікно. Видряпуюся на дах.
Здалеку вже чути пронизливий дзеленькіт пожежного загону.
Блискучі шоломи, короткі, наче рубані, команди.
Потім примарне, ритмічне, чавкотливе чмихання помпи, ніби демони води готуються до стрибка на свого смертельного ворога: вогонь.
Лускає скло, червоні язики рвуться з усіх вікон.
Униз скидають матраци — уся вулиця вистелена ними. Люди стрибають униз, покалічених забирають.
А мене охоплює нестримний, радісний екстаз, сам не знаю, чому… Волосся стає сторч…
Я кидаюся до димаря, щоб вогонь не обпалив мене, бо полум’я вже лиже мені п’яти.
Навколо димаря складений канат сажотруса.
Я розкладаю його, намотую собі на зап’ястя та ногу, як ще хлопцем колись робив на гімнастичних заняттях, і спокійно спускаюся фасадом донизу…
Проминаю одне вікно. Зазираю досередини.
Там все сліпучо освітлено.
І тоді я бачу… я бачу… усе моє тіло здригається нестримним кличем радості.
— Гіллель! Міріам! Гіллель!
Я хочу вчепитися за ґрати.
Промахуюся. Канат вислизає з рук.
Мить вишу головою униз зі схрещеними ногами поміж небом і землею.
Канат співає від ривка. Тріщать, натягуючись, волокна.
Я падаю.
Моя свідомість гасне.
Уже падаючи, хапаюся за підвіконня, але зісковзую. Нема більше за що вхопитися:
Камінь слизький.
Слизький, як кусень
сала…
Епілог
— …як кусень сала!
То камінь, схожий на кусень сала.
Слова ще дзвенять мені в вухах. Я підводжуся, мушу визначити, де я.
Лежу на ліжку, мешкаю в готелі.
І звуть мене зовсім не Пернат.
Невже це все мені лише наснилося?
Ні! Таких снів не буває!
Я дивлюся на годинника: я спав заледве годину. Пів на третю…
Онде висить чужий капелюх, якого я сьогодні помилково прихопив замість свого в соборі на Градчині, коли слухав відправу.
Може, на ньому є ім’я?
Я беру до рук капелюха, читаю золоті літери на білій шовковій підкладці — чуже й водночас таке знайоме ім’я:
АНАСТАСІУС ПЕРНАТ
Від цієї миті немає мені спокою, я квапливо одягаюся й збігаю униз східцями.
— Портьє! Відчиніть! Я вийду на годинку пройтися!
— Даруйте, куди?
— До єврейського кварталу. Півняча вулиця. Чи взагалі існує така вулиця?
— Є, є… — портьє шкодливо усміхнувся. — Але єврейський квартал уже не той, що колись. Повністю перебудований..
— Пусте! Де Півняча вулиця?
Товстим пальцем портьє показав на карті:
— Ось тут, прошу.
— А шинок у Лойзичека?
— Осьдечки, прошу.
— Дайте мені великий шмат паперу…
— Будь ласка.
Я загорнув у папір капелюх Перната. Дивно, він майже новий, бездоганно чистий, а такий крихкий, мовби йому сто років…
Простуючи до єврейського кварталу, я міркував:
Усе, чого зазнав цей Атанасіус Пернат, я пережив у своєму сні, за одну лише ніч почув, побачив і відчув так, ніби це відбувалося зі мною. То чому не знаю, що саме побачив він тієї миті, коли канат урвався, і він скрикнув: «Гіллель! Гіллель!»
Бо він тієї миті відділився від мене, збагнув я.
Я мушу знайти цього Атанасіуса Перната, хоч би навіть день і ніч довелося нишпорити кварталом…
То це Півняча вулиця?
Анітрохи не схожа на ту, що я бачив у сні!
Усуціль нові будинки.
Уже за хвилину я сидів у Лойзичека. Доволі тиха й чистенька кав’ярня.
Углибині зали — естрада з дерев’яною балюстрадою; не заперечити певної схожості з давнім шинком з мого сну.
— Чого бажаєте? — запитала кельнерка, повногруда дівиця, у тугому червоному оксамитовому фраку, що ледь не тріщав на ній.
— Коньяк, будь ласка. Дякую… О, перепрошую, панночко!
— Я Вас слухаю…
— Хто власник цього закладу?
— Пан комерційний радник Лойзичек. Увесь дім належить йому. Він дуже заможний, шляхетний пан…
Ага, чоловік зі свинячими зубами на ланцюжку від годинника, пригадав я собі…
Мені зринула в голові цікава думка, яка б могла допомогти зорієнтуватися.
— Панночко!
— Прошу?
— Коли завалився кам’яний міст через Влатву?
— Тридцять три роки тому…
«Гм… тридцять три роки тому!» Я замислився: різьбяреві камей мало б нині виповнитися майже дев’яносто.
— Панночко!
— Слухаю Вас?
— Чи немає зараз серед відвідувачів когось, хто міг би пам’ятати, яким на вигляд було старе єврейське місто? Я письменник, цікавлюся…
— Серед відвідувачів? — задумалася кельнерка. — Ні… Але постривайте… Більярдист, отой, що грає зі студентом в карамболь. Бачите? Старий з гачкуватим носом? Він прожив тут усе життя, зможе багато чого Вам розповісти. Покликати його, коли він закінчить гру?
