Кінець світу в Бреслау - страница 59

— Що ви робите? — вигукнув Віландт. — Не можна нічого рухати, треба викликати поліцію.

— То я маю не брати моїх грошей? — директор загасив сигару в соусі, що плавав ув одній з тарілок на столі. — Решта — справа поліції й ваша. Атож, ваша… — фон Штітенкротт поплескав Віландта по пухкій щоці. — Бачите, пане, у моєму казино тем для письменників ніколи не бракує.

— А що це в них у роті? — спитав один з охоронців, схилившись над трупами.

— Якісь сторінки, — відповів другий. — Схоже на сторінки з календаря.

На Бреслау лягали важкі сірі хмари, з яких сипалися липкі снігові пластівці. Віктор Ціш, помічник адміністратора лікарні св. Юрія на Мельгасе, зняв штивного кашкета, помахав ним перед собою, розстібнув шинель і сперся на лопату для відгортання снігу. Ціш був натурою задумливою і понад усе любив хвилини роздумів, які приходили до нього зненацька, наказуючи припинити роботу й замислитися над навколишнім світом та його мешканцями. Цішеві здавалося, що він проникає поглядом крізь стіни будинків на Мельґасе й бачить їхніх пожильців. Ось перукар Слотош важко прокидається і з жалем покидає безпечні перини, занурює голову в мисці з холодною водою, пригладжує волосся й підкручує вуса, а тоді спускається до своєї перукарні на розі біля бюро реєстрації актів громадянського стану. Кравцева, пані Відеманн, висунувши з-під нічної сорочки ніжку, посуває нею повного нічного горщика у бік старої служниці, яка натоптує дровами кухонну піч. За мить униз зійде шинкар Шольц і лаятиме сторожа Ганушку, що той не відгорнув сніг із тротуару перед його шинком. Сторож не очищає від снігу вивіску шинку, бо саме розрубує лопатою старі снігові брили й проганяє бездомного собаку, який у пошуках їжі пхає морду в підвальне віконце й намагається зіп’ятися передніми лапами на краї відер з попелом, що їх сторож виставив на вулицю. Ціш дивиться вгору, у бік лікарні, й бачить бородатого елегантного добродія, який відчиняє вікно. Ціш майже відчуває пахощі тютюну «Австрія», які плинуть з палати хворого, й замислюється, чи не донести директорові на курильника. Зустрівшись із уважним поглядом добродія, він махає рукою: «Та що мене це обходить!». Добродій повертається до ліжка хворого й бачить, що пацієнт прокинувся.

— Отже, ви прокинулися, Мокку. Ви спали двадцять годин. Раніше іще довше. Цілий тиждень у сплячці. Ви можете говорити?

Мокк ствердно ворухнув головою й зрозумів, що вона стирчить у чомусь жорсткому. Далі він відчув пекучий біль, що розтинав йому шкіру на підборідді. Він заплющив очі й намагався перечекати цей потік болю.

— Ви доволі сильно й глибоко обдерли шкіру, — Мокк почув скрипучий Мюльгаузів голос. — Пряжка від паска розкроїла вам підборіддя. Окрім того, у вас тріснув шийний хребець. Вам одягли корсет, аби ви не рухались. От і все. Це минеться, — у голосі Мюльгауза відчувалася веселість. — Вітаю з поверненням до цього падолу сліз.

Перед Мокком постали наче в сповільненому темпі події останніх днів: хробак, що вгризається в око група в шевській майстерні, порубаний на шматки Гоннефельдер, пекуча сухість похмілля, зґвалтування Софі, її втеча, безіменна повія з відтятою головою, синя опухлість на волохатій спині радника Ґайссена, слідство, яке він вів разом з директором Гартнером, «забудь про цю шльондру, візьмися-но до роботи, аби не думати про неї», щасливі родини в скромних щасливих будинках, біліє Бреслау, стає білішим від снігу, Asperges me, Domine, hyssopo, et mundabor; lavabis me, et super nivem dealbabor.

— Вас урятував швейцар Університетської бібліотеки, такий собі Йозеф Марон, — вів далі Мюльгауз. — Не захотів стати вашим Хароном, — захихотів він.

— Я забув для нього обола, — Мокк заплющив очі й заснув. Та спав він лише якусь хвилину, протягом якої повільний ритм недавніх подій прискорився. Мокк важко повернувся на бік і хлюпонув блювотинням на синій лікарняний лінолеум.

Бреслау,

понеділок 19 грудня,

друга пополудні

Мокк прокинувся того ж дня й відразу сів на ліжку. Кров вдарила йому в голову, шию пронизав дошкульний біль, а обдерте підборіддя боляче вперлося об жорсткий край корсета. Він упав на подушку й відчув, як струмочки поту спливають його обличчям. Тоді повільно підніс руку, натиснув кнопку біля ліжка й за мить побачив у палаті сестру-черницю.

— Чи цей добродій, що був у мене нині вранці, — прошепотів він, — ще десь тут?

— Він тут уже кілька днів, — черниця скромно опустила погляд. — І не відходить від вас. Хіба що до туалету або покурити. Зараз він прийде. Ще щось?

Мокк хотів заперечно похитати головою, але пригадав собі про тріснутий шийний хребець. Отож він нічого не сказав, а черниця розтанула в білості лікарняного інтер’єру. Замість неї з’явився Мюльгауз, який грів змерзлі долоні об цибух люльки.

— О, ви знову прокинулися! — мовив він. — Сподіваюся, що ви більше не відреагуєте на чергове повернення до дійсності з такою огидою.

— До чого ж тут повертатися? — засопів Мокк, заплющуючи очі.

І перед ним постала зовсім інша картина: ніч, Мюльгауз спить на залізному лікарняному стільці, попіл із цибуха розсипався йому на жилет.

— Дякую вам, пане директоре, — Мокк відкрив очі, — за те, що ви тут, біля мене. Це як чергування біля мерця. Остання шана…

— Атож, я чергую біля вас, — повільно відповів Мюльгауз. — Як ваш друг і ваш начальник. Зрештою, одне не заважає іншому. Начальник хоче, аби ви повернулися на роботу. Друг вірить, що праця вас вилікує.