Кінець світу в Бреслау - страница 81
Ервін встав і підійшов до дядька. Хотів його обійняти за шию, але стримався. У його очах зблиснули сльози. Та коли глянув Моккові за спину, сльози одразу висохли. Мокк обернувся й побачив Інґе. Вона стояла без капелюшка, а мокре від дощу чорне волосся прилипло до її обличчя. Вона стояла й дивилася на них, гарна, насмішкувата й п’яна.
— Дядьку, перепросіть її, — прошепотів Ервін.
— Перепросинам, — Мокк застібав пальто, — повинно передувати прохання про вибачення. Бо чого варті перепросини, яких не приймуть? Вони лише компрометують того, хто вибачається. А я в неї просити вибачення не буду, — Мокк поцілував Ервіна в обидві щоки. — Веселих свят, Ервіне, — він повернувся до Інґе. — Веселих свят, люба пані.
Не почувши відповіді Інґе, він вийшов з помешкання й зупинився в темному коридорі. У кишені намацав пляшку улюбленої горілки Франца. Він уже знав, як зустрічатиме Різдво.
Мокк стояв перед дзеркалом у ванній і з люттю дивися на хірургічний корсет, який заважав одягти метелика. Безпорадний, у свіжовипрасуваному служницею смокінгу, він силкувався причепити до сорочки якомога більшого комірця, який, опинившись поверх корсета, розстібався й стирчав. Мокк роздратовано сплюнув до умивальника й шмагонув комірцем об кахлі ванної. Тоді відкрив кран з теплою водою й обмив бритву від піни для гоління. Гаряча пара осідала на дзеркалі, наповнювала ванну й заважала Моккові дихати. Мокк закрив кран і вийшов з ванної.
Великий стіл у вітальні був застелений білою скатертиною. На столі стояли лише попільничка, дзбанок з кавою і ваза з різдвяним пряником. Мокк не витяг з комірчини жодної із приготованих Мартою страв. Він не був голодний. Учорашня ніч, проведена із шахівницею й пляшкою горілки, позбавила його апетиту. Він не радів, що знайшов серійного вбивцю. Не радів вихідному, який сам собі сьогодні призначив. Його тішив лише мороз, який під ранок скував калюжі й сніг, що пухким шаром укривав слизькі дороги.
Мокк байдуже сів до столу. По радіо лунала колядка «Тиха ніч», яка завжди його засмучувала. Думка про самотнє Різдво ще не заполонила його повністю. Він дивився на телефон і все ще вірив, що той задзеленчить. Думав про гарні жіночі руки, які десь далеко підносять слухавку й невпевнено кладуть її назад. Думав про слова вибачення, які телефонний дріт передавав би крізь тріскотняву й осудливе гудіння.
Телефон не дзвонив. Мокк пішов до свого кабінету й приніс звідти шахівницю й книжку «Шахові загадки» Юбербрандта. Розставив фігури й почав розігрувати партію Шмідт проти Гартлауба з 1899 року. Та пригадав, що він її уже розігрував минулої ночі й що жодних загадок там немає. Змахнув рукою, і фігури розсипалися по підлозі.
Мокк підвівся й обійшов стіл. Підійшов до ялинки й запалив усі свічки. Сів, налив собі кави й поколупав виделкою пряник. За мить приніс із кабінету останні течки, узяті з дому Гоккерманна. Відкривав їх по черзі й намагався переглядати їхній вміст. Він не міг сказати, що там було, але інстинктивно відчував, що там не було нічого важливого. Переглядаючи їх, відчував на собі іронічні погляди Гоккерманна й Інґе Ґензеріх, коли пояснював Ервінові, що вибачення є прелюдією до перепросин. За цю думку він схопився гарячково. Підвівся і з чашкою в руках рушив навколо столу.
«Я не можу просити в Інґе пробачення. А чи можу я просити пробачення в Софі?»
Він глянув на телефон, підійшов до нього, повернувся до столу, закурив цигарку й знову сів. Раптом встав і рвучко підніс слухавку. Майже наосліп набрав номер Мюльгауза.
— Доброго вечора, пане кримінальний директоре, — проказав він, почувши характерне пахкання люльки й протяжне «алло». — Я хотів би привітати вас і вашу родину зі святами й побажати всього найкращого.
— Дякую, взаємно, — почув він у відповідь і уявив собі, як його шеф дивиться на порожнє місце за столом, там, де довгі роки сидів його син Якоб.
— Пане кримінальний директоре, — Мокк відчув, як йому стискається горло, — я хотів би привітати з Різдвом мою дружину. Ви не могли б мені дати берлінський номер Кнюфера?
— Звичайно, зачекайте хвилинку… Ось він: 5436. Скажіть йому, щоб він мені подзвонив. Я про нього зовсім забув і не знаю, як він там…
Мокк подякував і поклав трубку. Горло стиснуло ще сильніше, коли він просив телефоніста з’єднати його з берлінським номером 5436. Тоді поклав слухавку й чекав, доки його з’єднають. Минали хвилини, він сидів і курив. Зі свічок на ялинці капав віск. Мокк втупився в телефонний апарат. За чверть години слухавка підстрибнула на важелях і пролунав різкий дзвінок. Мокк вичікував. Після третього дзвінка підняв трубку. Голос у трубці належав літній жінці, яка або плакала, або була п’яна.
— Добрий вечір, пані, — голосно закричав Мокк, — я колега Райнера Кнюфера, хотів би привітати його зі святами. Ви не могли б його покликати?
— Не можу, — жінка, вочевидь, плакала. — Він помер. Не повернувся з Вісбадена. Хтось убив його там. Минулої п’ятниці. Скрутив йому голову, зламав хребта…
Жінка розридалася й поклала трубку. Ця інформація заінтригувала Мокка. На картці паперу написав «24 грудня = субота». Тоді пересвідчився, що минула п’ятниця, про яку говорила жінка, припадала на 16 грудня. Тепер все співпадало. Тремтячими руками він розв’язав течку, у якій Гоккерманн зберігав рахунки й планував витрати. Серед паперів знайшов залізничний квиток Вісбаден-Бреслау з датою 16 грудня. Мокк скрикнув від радості.
— Ось ще один доказ проти тебе, сучий ти сину.
Мокк почав аналізувати інформацію про Кнюфера з іншої точки зору. Півхвилинної розмови вистачило, щоб він більше не питав ні про що. Остання людина, яка бачила Софі, лежить у труні. Радість згасла.
