Кінець світу в Бреслау - страница 85
— Твою мать! — зітхнув Смолож. — Він блює, цей сучий син. Ще вдавиться…
Смолож вкинув шприци до саквояжа й витяг Гоккерманнові кляпа. Він помилився. На губах в’язня виступила епілептична піна. Гоккерманн зігнувся навпіл, спершись головою на коліна Софі, напружився й почав посмикуватися.
Шибка запітніла зсередини. Побачивши, що авто хитається на ресорах, Мокк відчинив дверцята з боку Гоккерманна й витяг того на сніг.
— Зачини двері! — гукнув він до Смоложа, не бажаючи бачити втуплених у себе очей Софі.
Смолож виконав наказ і підбіг до Мокка. Той силкувався увіпхнути в’язневі між зуби власного гаманця, аби той не прокусив собі язика. Раптом Гоккерманн розплющив очі й засміявся.
— Зараз саме відбувається останнє вбивство перед пришестям пророка, — тихо проказав він до Мокка. — Там, це там! Він іде! — вереснув він й усім тілом кинувся в бік дверей до будинку.
— Ох ти ж, — засопів Смолож і заткнув Гоккерманнові рота кляпом. Тоді вхопив його попід руки і, насилу зберігаючи рівновагу, відчинив дверцята машини й увіпхав тіло досередини.
Крізь легкий пухкий сніг долинув знайомий звук. Годинник на ратуші пробив двічі. Почувши це, Мокк заціпенів.
— Пів на восьму! — крикнув він Смоложеві. — Тоді власне купець забив коханців! Ходімо! Перевірити всі квартири! Починаємо згори!
Поліцейські вбігли до будинку й засвітили світло в коридорі. Їхні важкі, обліплені снігом гамаші вдаряли по дерев’яних східцях. З-за дверей долинали більш чи менш веселі голоси. Відгомін життя. Мокк припадав вухом до кожних дверей й полегшено зітхав. Зупинилися на останньому поверсі.
— А там уже тільки горище, — вказав рукою догори Смолож.
Мокк почав повільно підійматися. Світло заломлювалося на поверхах і між ними. До горища доходили лише його залишки. Мокк рухався дуже повільно, обережно намацуючи черевиком кожну сходинку. Там, куди він дійшов, була цілковита темрява. Мокк підняв ногу й ворухнув нею в повітрі, шукаючи наступної сходинки. Раптом почув придушений стогін. З однієї кишені пальта він витяг пістолет, з іншої — запальничку. Глянув додолу й побачив, що стоїть ногою на чиємусь животі. Схилившись, він побачив у мерехтливому світлі газового пломінчика бліде обличчя Майнерера. З помешкання не долинав жоден звук.
— Вони там, — почув він Майнерерів голос. — Вона і її коханець.
Мокк узявся за клямку. Двері були зачинені. Мокк відступив і сперся об хисткий поручень. Відскочив від нього й кинувся на двері. У будинку розлігся голосний гуркіт. Мокк відчув, як гіпс і шматочки тиньку потрапили йому за тріснутий корсет. Кивнув Смоложеві головою. Той повторив удар плечем. Тиньк посипався по дошках. Десь унизу хтось вийшов на сходи й не повертався назад. Смолож вдарив іще раз і разом із дверима й уламками цегли впав досередини. Мокк просунув руку в помешкання й провів рукою по стіні біля одвірка. Намацав вимикач. Клацнув ним і відскочив убік. Спалахнуло електричне світло. Нічого не сталося. Смолож лежав на підлозі непорушно, Мокк стояв у коридорі біля Майнерера. Обидва оглядали помешкання. Їхнім поглядам відкрилася одна велика кімната, посередині якої стояло піаніно. На ньому стояли дві пляшки вина й тарілки з рештками вечері. Під стінами й біля дивана були розкладені широкі дерев'яні підставки. Мокк відчув, як стиснув його корсет. Ці підставки мали свою назву, але пригадати її він не міг. Куток кімнати відокремлений був двома ширмами. Мокк недавно десь бачив такі… Пам’ять відмовлялася йому служити. Смолож підвівся, сів навпочіпки й впав на стіну. Нічого не трапилося, ніхто не вистрілив. Мокк повільно увійшов до помешкання, попрямував до ширм. Схопив одну з них і склав гармошкою. За ширмами був округлий умивальник. Під ним лежали два голі тіла. Жінка й чоловік. На їхніх тілах виднілися округлі рани, з яких цівочками текла кров. Голови трупів ховалися в тіні умивальника. Мокк не наближався до тіл. Сів на диван і заплющив очі. Він саме пригадав, як називаються такі підставки. Міцно заплющивши почервонілі спухлі повіки, Мокк не дозволяв гарячим сльозам витікати з очей. У горлі відчував пекучий, гіркий присмак. Не міг навіть перевести подих. Він уже пригадав, що такі підставки звуться мольбертами і зазвичай стоять у художніх майстернях.
Бреслау,
вівторок 27 грудня
дев'ята година ранку
На другому поверсі будівлі Управління поліції на Шубрюкке із тріском злітали вгору стовпи магнію. У конференц-залі юрмилися й безугаву вигукували щось журналісти. За широким столом сидів Гайнріх Мюльгауз і спокійно пахкав люлькою. Секретар Мокка, Ернст фон Штеттен, рвучко витягав руку, даючи слово журналістам.
— Це правда, що коханців було отруєно наркотиком?
— Правда.
— Що робив там о цій порі радник Мокк?
— Убитий… був його небожем. Радник Мокк йшов до нього, аби привітати з Різдвом.
— Дивно… дядько до небожа… Чи неповинно бути навпаки?
— Не знаю. Savoir-vivre — це не моя справа.
— Якими були мотиви?
— Убивця вбив через ревнощі. Він був покинутим коханцем.
— Убита покинула його задля небожа радника Мокка?
— Так.
— Тридцятирічна жінка має дев’ятнадцятирічного коханця?
— Мала, любий пане. Вітаю, пам’ять у вас чудова. Про вік жертв я згадував п’ять хвилин тому. Ви неабиякий розумник.
— Як Мокк спіймав злочинця?
— Він знайшов убивцю, коли той саме… над трупом жінки.
