Ожеледиця - страница 11

— Дуже навіть… — спробував відповісти Лавр.

— А-а-а, це ти ще мого прізвища не знаєш! Адже не знаєш? — продовжувала бушувати сусідка напідпитку.

— Ні. Півроку поруч живемо, а навіть не поцікавився. Мені соромно, Ліка. А яке у тебе прізвище?

— Зозуля. Уяви: Анжеліка Зозуля, — Ліка встала з диванчика і спробувала зобразити щось на зразок реверанса, але похитнувся, мало не впала і повисла на Лаврі. — Ти б бачив, як на мене дивляться, коли я показую паспорт. «Ви Анжеліка?! Анжеліка Зозуля?!», — миле личко Ліки напружилося, на очі навернулися сльози.

Лавр був байдужий до жіночих сліз, особливо, коли вони викликані впливом алкоголю. Але на цей раз він зрозумів, що для Ліки носити ненависне їй ім’я — щось на кшталт всесвітньої трагедії. Йому стало шкода сусідку. Хоча можливо, що то був не жаль, а зовсім інше почуття. У всякому разі він відчув, що йому не все одно!

— Ну, мені з ім’ям теж не дуже пощастило, — спробував підтримати сусідку. — Добре, що хоч здогадалися не записати на прізвище батька. А то уявляєш, був би Лаврентій Джорджевич Скотт.

— Що? Скотт? Жах! — вирвалося у Ліки. Сльози її відразу висохли. Вона злякано подивилися на Лавра. — Ой, вибач! Але твої ж батьки здогадалися не робити цього, а тут…

— Так, здогадалися, слава Богу. Та все одно… Знаєш, мені здається, ти даремно вважаєш, що тобі не підходить твоє ім’я, — Лавр делікатно не став називати його. — Скажи, а чому ти так думаєш?

— Та тому, що мене назвали на честь тієї самої Анжеліки!

Лавр очікувально дивився на розчервонілу від випитого сусідку, котра стала від того абсолютно чарівною і сексуальною. А Ліка, захоплена своїм горем, продовжувала:

— Мама моя — жінка велика, гучна і владна. Вони з батьком у Донецьку жили. Тато був маленький і худенький. От скажи мені, що тягне таких різних людей один до одного?

— Думаю, саме ця різниця й тягне. Маленьким чоловікам, як правило, подобаються великі жінки.

— Ага, типу «невже це все моє?» — розвела руками Ліка. — Як би там не було, та мама якраз була в кінотеатрі, дивилася «Анжеліку — маркізу янголів», коли у неї води відходити почали. Звідти у пологовий будинок і відвезли.

— А-а-а, тоді зрозуміло. А тато що, не заперечував?

— Заперечував, звичайно, тільки треба мою маму знати — її не переконаєш! І взагалі тато був людиною м’якою.

— Був?

— Так. Він загинув під час вибуху на шахті «Зиряновська» в дев’яносто сьомому році — якраз там працював.

— Так, пам’ятаю цей випадок. Мені шкода.

— Та нічого, у тебе ж теж мами давно немає.

— Так, вона померла, коли мені було п’ять років. У неї був рак. Знали про те від самого початку. Говорили, що якби відразу почали лікувати, можливо, й врятували б. Батько хотів відвезти її в Штати, він же був досить багатий і знаменитий, але наші не випустили… А ти, мабуть, у тата пішла.

— Слава Богу…

Лавр помовчав мить, пригубив коньяк і уважно подивився на дівчину.

— Ти не турбуйся, — заспокоїв її. — Вийдеш заміж — візьмеш прізвище чоловіка.

— Та у тому-то й річ… Минулого літа я збиралася вийти заміж… Ми зі Славком у педагогічному разом училися. Він з дуже інтелігентної родини: тато — художник, мама — лікар-педіатр. Богема…

— Ти дуже любила його? — затамувавши подих, поцікавився Лавр.

— Не так щоб дуже… Любила, напевне. Тепер це вже неважливо. Але у нього таке прізвище гарне було — Романов. Уявляєш? Анжеліка Романова. Звучить?

— Звучить. І що — «зів’яли помідори»?

— Схоже, що так. Я, дурепа, запросила його у гості. Ну, щоб з мамою познайомити. А вона… «Куди, — каже, — падлюка, прешся? За цього хлюста?» Розумієш, він думав, я — Анжеліка… — дівчина мрійливо закотила очі і, піднявши руку вгору, покрутила нею, мов пензлем, зображуючи, як він, напевне, думав. — А тут: «Куди, падлюка, прешся?» Ось тобі і вся Анжеліка… Він пішов. Культурно так пішов, тихо. Більше я його не бачила.

— А ти?

— А що я? Пішла і я.

— Так і не бачишся з матір’ю?

— Ну, чому ж? Заходжу до неї, адже вона моя мама. Яка є. Просто не хочу, щоб вона сюди приходила.

— Ти молодець, — похвалив її Лавр. Вилив залишки коньяку в келихи, підійшов до Ліки й присів біля неї на дивані. — Давай, за нас…

— Давай…

Генетиці теж колись відпочити треба

Ранок наступного дня змін у погоді не приніс. За ніч будинки, дерева й дороги притрусило легким сніжком, через який все стало ще гірше. Було досить смішно спостерігати за людьми, яких о сьомій ранку на вулицях було вже чимало. Усі вийшли раніше і поспішали на роботу, та поспішати не виходило — пересуватися можна було тільки дуже повільно. Тому люди дріботіли, човгаючи на півзігнутих ногах до найближчого стовпа, і якщо вдавалося дістатися, радісно обіймали його, ніби це був не стовп, а улюблений друг, якого не зустрічали багато років. Хтось не дотягував і падав, брязкав, ковзав… І всі на чому світ стоїть лаяли ЖЕКи, міськраду і усі служби комунального господарства, які замість того, щоб посипати дороги піском чи чим там належить, додивлялися свої передранкові, найсолодші сни.

Борейко теж лаяв комунальників, хоч усе-таки дістався зупинки без особливих збитків для своїх колін і сідниць. «Ось так і в житті, — думав він. — Намагаєшся йти до мети, робиш крок, ковзаєш і падаєш. Хтось потім долізе на чотирьох до стовпа — і все, хтось примудряється стати на повний зріст і сапом, сапом, а комусь пощастило — так і дошкандибав до зупинки, та ще й допоміг комусь по дорозі. Або, навпаки, підніжку підставив».

Тупаючи, хукаючи і ляскаючи себе по боках, обтрушуючи сніг з пальта, Олександр Іванович увійшов в управління. У кабінеті його вже чекали підлеглі. Десятихвилинна п’ятихвилинка — і всі помчали шукати, збирати інформацію, виконувати, а простіше кажучи, рити. Борейко залишився у кабінеті — чекав свідка. Підняв трубку внутрішнього зв’язку: