Ожеледиця - страница 13

— Тоді, можливо, ви знаєте хто вбив?

— Знаю.

— Чому ж не скажете Олександру Івановичу? — Антон переступив з ноги на ногу, переклав слухавку від лівого вуха до правого, важко задихав.

— Чому б тобі справді не зайти до мене? Тоді й поговоримо про це. Ти ж розумієш, що це не телефонна розмова, — замість відповіді проспівала бабуся.

— Так я ж…

— Ти, приходь, не бійся! Я тебе зустріну, і нехай тільки спробують мені перешкодити!

Коли підходив до дверей будинку, де раніше жила його кохана, до горла підкотився нудотний волохатий клубок страху. По спині поповзла липка крапля поту, за нею друга. Шкіра рук покрилася колючими пухирцями. Груди здавила туга, і він ледве стримував сльози, готові зірватися з очей. «Господи, що я роблю? Як я пройду повз місце, де вона вмирала? Вона вмирала, а я стояв як бовдур і нічого не міг зробити!» Вже готовий був покласти квіти, повісити на ручку дверей пакет з цукерками і піти, але двері несподівано відчинилися. Нінель Георгіївна сиділа у своєму інвалідному кріслі і зовсім не виглядала хворою чи навіть засмученою.

— Проходь, — кинула вона і, спритно повернувши крісло на 180 градусів, покотила його через хол, прямо по тому місцю, де вмирала його кохана.

Антон обійшов стіл з іншого боку.

— Це вам, — простягнув Нінель Георгіївні букет і пакет з цукерками. — Алінка такі любила, — додав, ніяковіючи.

— Так, я знаю… Не міг би ти поставити троянди у вазу?

— Так, звичайно.

Антон озирнувся у пошуках вази і побачив красиву екібану на тумбочці. З першого погляду йому здалося, що в ній було щось зловісне. «Напевне, я просто нічого не розумію в мистецтві складання букетів», — подумав, але тут-таки викинув ту екібану з голови, ковзнувши поглядом далі по кімнаті. Поруч на столі стояли тарілки з закусками, дві чарки, графин з вином і невідкрита пляшка горілки. Ваза знайшлася на підвіконні біля стіни, на якій висіли фотографії. Він узяв її, налив води і поставив у неї квіти, попередньо звільнивши їх від целофану.

— Куди поставити, Нінель Георгіївно?

— Туди ж, на підвіконня і постав. Їх так з віконця видно — нехай люди милуються, — жінка не зводила з Антона уважного погляду.

Поставивши вазу, він почав розглядати фотографії на стіні.

— Ви тут така гарна, — коментував, вгадуючи бабусю Аліни у молодій серйозній жінці з модною в ті часи бабетою на голові. — А це хто? Дідусь? Шкода, що я його не знав… А ви що, бували у Львові? Ось ця фотографія… це звідти? — Антон уважно розглядав групову фотографію чоловіків, одягнених у військову форму того часу, і ще одну, де один з групи офіцерів тримав маленьку дочку на колінах. Щось здалося йому знайомим, але він ніяк не міг вловити, що саме.

— Звідти. Мій батько там працював. Ми з мамою приїздили до нього. А ти чому запитав?

— Так я ж родом звідти! Тобто не я сам, а мої дід з бабусею, татові батьки… Треба ж… От було б здорово, якби наші предки тоді зустрілися…

— Давай, Антоне, Аліну з тобою пом’янемо і дитинку вашу ненароджену, — здавленим голосом промовила старенька. Вона напрочуд легко піднялася зі свого крісла і підійшла до столу з закусками — Наллєш?

— Ой, а ви ходите? — здивувався гість.

— Так. У мене ж усього лише артрит… старечий, — її рот скривився у недобрій посмішці, яку Антон сприйняв як прояв хвилювання. — А ноги у мене цілі. Іноді більше болять, іноді менше. Сьогодні ось зовсім добре себе почуваю.

— А-а, — мовив протягло, і зовнішні куточки його великих очей трохи опустилися, від чого він став ще більше схожий на сумного херувима.

Хлопець налив Нінель Георгіївні вина з графина. Хотів налити й собі, але вона прикрила його чарку рукою:

— Це я, стара і слабка, вино буду пити, а ти собі горілки налий.

Антон похитав головою:

— Мені працювати ще сьогодні. Я не можу.

— Добре, — легко погодилася старенька. — Проте пообіцяй мені, що візьмеш пляшку з собою і вип’єш, коли буде бажання, за упокій… моєї внучки і правнука…

— Так… І моєї дружини і сина… Царство їм небесне… Вони чекатимуть мене…

Це була дуже дивна пара: худа пряма стара з гладко зачесаним волоссям і великий міцний парубок зі світлими кучерями. Вік, мабуть, усе-таки сильніший за молодість — Нінель Георгіївна посміхалася, приймаючи, мабуть, смерть онуки філософськи. Вона відкрито дивилася на Антона. А от її гість був похмурий і зосереджений. Він уникав дивитися на господиню.

— Про що ти думаєш, Антоне?

— Я? Не знаю… Напевне, про те, як ненавиджу того, хто це зробив…

— Що зробив? — тонкі брови старої поповзли вгору.

— Убив Аліну і зруйнував моє життя… — Антон теж здивовано подивився на Нінель Георгіївну, котра все ще стояла. Ненароком зустрівся з нею поглядом, і йому стало жарко.

— Що? Чому ви так дивитеся на мене?

— Як?

— Не знаю… Якось,… — Антон опустив погляд. — Ви думаєте, що це я її вбив?

— Та ні. Я знаю, що це не ти. Просто раптом свою молодість пригадала. Я теж тоді втратила дорогу людину і дуже страждала. Тому й подумала, що добре розумію, як ти зараз почуваєшся, мій хлопчику.

— Дякую вам. І за співчуття, і за те, що переконали слідчого, що я не винен. Та ви казали, що знаєте, хто вбив…

— Знаю. Я ти дізнаєшся.

— Коли?

— Думаю, вже скоро, — Нінель Георгіївна втомлено, ніби у неї більше не було сили стояти, присіла на стілець.

— Піду я,… — Антону раптом стало нестерпно залишатися у цій кімнаті, цьому будинку, та було незручно зізнаватися у цьому.

— Так, звичайно. Я теж втомилася. Ляжу. А ти пляшку не забудь — пом’янеш колись і мене, стару…