Ожеледиця - страница 17

— Мої, — посміхнулася Антоніна, наливаючи Аліні міцної гарячої кави з термоса. — Ось ще пиріжечок. З вишнею.

— Дякую, — Аліна стала гріти руки об гарячу склянку. — Що у вас за проблема?

— Так я того,… — зніяковіла Тоня. — Тут машина… недалеко. Колеса зняти треба, а я не вмію.

— Господи! Ви що, хочете, щоб ми допомогли вам колеса вкрасти?

— Чому вкрасти? — образилася Тоня. — Це моя машина. Я хочу вам шини віддати.

На Аліниному обличчі, мабуть, відбилися усі запитання всесвіту, бо Тонині очі раптом перетворилися на вузенькі щілинки, а все її пишне тіло дрібно затряслося.

— Це моя машина, не сумнівайтеся! Просто… — вона перестала трястися, витерла очі долоньками й видихнула: — Хух! Насмішила… Просто вам тут шини потрібніші. Я зараз все одно нікуди не їжджу. Після того, як залишилася одна з цими, — вона поплескала молодшого по голові, — всього пару разів за кермо сідала. Бути тут з вами я не можу, сама розумієш — пацани… Залишити ні з ким. Але я хочу допомогти. Я теж з вами… душею, — рожеві щічки її раптом стали червоними, а обличчя — натхненним.

Аліна, поставила порожню склянку на ящик, який служив то тумбочкою, то стільцем, то, власне, ящиком, і потяглася до жінки. Вони так і сиділи, обнявшись, коли з намету вийшов Антон. Він нічого не сказав — просто стояв і дивився на них.

— То пішли вже, чи що, — мовив, лише коли Аліна, відчувши його присутність, відпустила жінку й озирнулася.

Йому знадобилося небагато часу, щоб зняти шини з коліс. Менш ніж через годину люди, які вже траплялися на вулиці у таку ранню годину, могли спостерігати досить дивну картину: дві абсолютно несхожі жінки, молодий міцний хлопець і два пацана, років шести і десяти, котили перед собою по шині уздовж елегантної чистої вулиці прямо на головну площу столиці України. У деяких ця картина викликала розчулення, у інших нерозуміння. Були й такі, що відверто злилися. Ніхто не знав, що менш ніж через місяць такі картини ні в кого не викликатимуть здивування, а шина стане черговим символом боротьби за звільнення від набридлої жадібної влади, що загрузла в корупції.

Пам’ятав Антон і інший день. Дуже-дуже особливий. Аліна була зосереджена на нарізці ковбаси і сиру для бутербродів. Антон нечутно підкрався до неї ззаду, просунув руки під пахвами і з’єднав на її животі. Відчуття були незвичайні — живіт не був звично плоский. «Ой!» — злякався хлопець на мить, але тут же зрозумів, що помилитися він не міг: запах, шовковистість волосся, одяг — усе улюблене і рідне. Аліна застигла.

— Ммм… Ти…? Ми…? Я…?

— Так.

Антон обережно повернув кохану обличчям до себе:

— Чому ж ти мовчала?

— Не знаю. Страшно було.

— Страшно? — очі Антона стали схожі на знамениті блюдця з блакитною облямівкою. — Чого ж ти боялась, краля моя?

— Я й сама не знаю, — розсміялася раптом Аліна.

— Господи! Благослови! Як же я тебе кохаю!

Він легко підняв її, закружляв. Вона тримала в одній руці ніж, яким нарізала ковбасу, в іншій — залишки тієї самої ковбаси, яку не встигла нарізати…

…Антон, каменем злетів у дійсність, і це його боляче вдарило. Застогнав, закрив обличчя руками — такі важкі були ті спогади. Потім наповзли інші думки, тепер вже зовсім неймовірні, і придавили його всією своєю вагою.

Наступного дня після бою на Грушевського, де загинули п’ятеро хлопців, Аліна з Антоном також постраждали від кийків і прикладів бійців спеціального призначення, але вирвалися і разом з усіма знайшли притулок у Михайлівському монастирі. Потім вони допомагали пораненим і…

У Антона перехопило подих, його скувало холодом страху: Алінка ж тоді разом з Сашком Байдою була. Вони допомагали двом пораненим, намагалися витягти їх з-під вогню. Саню застрелив снайпер, коли він тягнув Володю Мусія… А вона ж поруч була, пліч-о-пліч. Та куля могла і в Аліну… Могла. Але не потрапила.

І Антон, злякавшись, відправив її додому, пообіцявши, що теж через кілька днів приїде… Вона пручалася — як відчувала.

— Я не поїду! — вперто заявила, стиснувши губи.

— Поїдеш!

— Ні!

— Так!

— Чому! Ти хочеш мене позбутися?

— Дурненька! — його очі потеплішали. — Я хочу тебе й малого нашого врятувати.

— Добре ж ти нас рятуєш! А раптом тебе тут уб’ють? Як я буду… Як ми будемо без тебе?

— Кохана моя! — він узяв її обличчя у свої великі долоні, нахилився так близько, що його світлі кучері впали їй на щоки. — Я люблю тебе… Ну, не може президент такої держави, як Україна, бути таким… таким,… — так і не знайшовши у своєму словнику потрібного слова, Антон продовжував: — Він зрозуміє… Опозиція домовиться… От побачиш, я через три дні вже вдома буду.

І Аліна поїхала.

Опозиція ні про що не домовилася. Президент вимог мітингувальників не виконав. Він їх, схоже, навіть не чув. Але через пару днів ситуація на Майдані стала спокійніша, і Антон вирішив виконати обіцянку — теж поїхав додому. Втім, рюкзак з речами він залишив.

Тепер, повернувшись, він знову сидить тут, а Аліни немає. І ніколи більше не буде. Навіщо він відіслав її додому? Навіщо? Антон ледве стримав рик, готовий вирватися назовні. Поруч на розкладачці спав після нічного чергування його друг і побратим зі Львова Олег Бондар. Не хотів його розбудити, тож піднявся, натягнув ковдру Олегу на плечі і вийшов з намету.

Звичайно ж, він хотів як краще. Боявся за Аліну і намагався її захистити. Тут перед мітингувальниками, які захищаються хто чим може, стоять озброєні до зубів війська спецпризначення. Тут стріляють справжніми патронами (інакше як би вони вбили Сашка?). Тут страшно і небезпечно. Кілька днів тому в лікарні помер Роман з Дніпропетровська. Його і ще кількох людей облили водою з брандспойта, а потім тримали у холодному автобусі годин десять, перш ніж відвезти у КПЗ. У Роми почалося запалення легенів, і через три дні його не стало.