Ожеледиця - страница 20
— Але ж тут небезпечно… — знітився Лавр.
— Значить, так, Антоне! — вона рішуче підняла голову і подивилася у сумні блакитні «озера». — Веди нас до організаторів — нехай вони нас пристроять кудись!
— Ліко, ти впевнена? А як же робота?
— А що робота? Можливо, вона мені вже й не знадобиться, — дівчина різко розвернулася і пішла у напрямку великого намету, у якому, на її думку, міг знаходитися якийсь штаб.
Хлопці залишилися стояти у заціпенінні.
— Та де ви там? Чому завмерли? Пішли вже!
Невдовзі Лавра і Ліку поселили в одному з «новорічних будиночків». Взагалі ці будиночки призначалися для продажу новорічних сувенірів і смаколиків, але життя розставляє свої крапки над «i», і часом зовсім не там, де нам хотілося б. Ні Ліка, ні Лавр не були готові до такого повороту подій. Одягнені «на вихід», вони відчайдушно мерзли і були схожі на білих ворон в оточенні пропахлих димом, одягнених в пуховики чи тілогрійки, обв’язаних шарфами, хустками і прапорами людей. Але емоції взяли верх, а якщо вже назвався груздем — лізь у кошик.
Новачки заховали свої сумки під ящик і вирушили знайомитися з фронтом робіт. Виявилося, що структура на Майдані не так вже й добре організована. У кожної «сотні» була своя ділянка барикади, яку вони мали охороняти, але там люди діяли на свій страх і ризик. Працював і координаційний центр, який займався прийомом і відправкою людей і вантажів, але ніяким плануванням він не займався. Зсередини Майдан то тут, то там лихоманило диверсіями, тому кожен дивився за кожним, і розслабитися було абсолютно неможливо. Побутові проблеми виводили з себе навіть дуже терплячих: не вистачало посуду, спальних місць… Але найгірше — не вивозилися вчасно туалети, тож без респіратора туди вже ризиковано було заходити. Як варіант, можна було обмотати ніс і рот шарфом, або ж, якщо ти заглянув «у малій справі» і вмів робити це швидко — просто не дихати.
Та незважаючи на недосконалість організації й побутові проблеми, ніхто не скаржився. Усі розуміли, навіщо вони тут, і ніхто не сидів склавши руки. Так що не встигли Лавр і Ліка озирнутися, як були вже залучені до роботи. Тепер їх життя зовсім не нагадувало колишнє, і неприємності, які засмучували їх ще вчора, здавалися просто смішними.
Трудитися новоприбулих призначили на кухню. Працювати там було дуже важко як фізично, так і морально. У піковий день треба було роздати дві — дві з половиною тисячі порцій. Воду — до п’ятисот літрів на день! — доводилося носити п’ятилітровими пляшками. Одноразового посуду не вистачало, а мити тарілки й чашки було нічим — ту воду, що доставляли, використовували для чаю і приготування каш.
От коли народ склав гімн гречаній каші з тушонкою: швидко готується, калорійна, корисна і смачна! Люди сміялися, згадуючи, як чинний президент переміг на виборах, безкоштовно роздаючи пенсіонерам гречку в обмін на їх голоси. «Гречка тебе породила — гречка тебе і вб’є», — жартували старожили, адже однією з вимог Майдану було складання президентом повноважень.
Але жарти жартами, та треба було триматися насторожі — Майдан кишів провокаторами. У перший же вечір (злодії, мабуть, розраховували на недосвідченість і неуважність новеньких) Ліка разом з іншими кухонними працівниками, які поглядали на неї скоса — а раптом вона «підісланий козачок?! — зібралися варити макарони.
Хлопці піднесли п’ять баклажок води. Кожен займався своєю справою. Роман — високий похмурий хлопець років тридцяти п’яти — рубав дрова. Світлана — маленька, з навхрест, як кутали батьки своїх дітей за радянських часів, обв’язана великою українською хусткою — наливала у казан воду, яку підносив їй Лавр. Ліка у своєму легкому, абсолютно не пристосованому для таких умов пальто, пританцьовуючи, нарізала хліб. Раптом різкий специфічний запах ударив їй у ніс.
— Стій!
Усі застигли. Свєта озирнулася на Ліку:
— Що таке?
Ліка принюхалася.
— Дай, — потягла до себе пляшку з водою, яку тримала Світлана. — Це не вода! — розгублено оглянула присутніх.
— А що ж це? — Світлана теж понюхала бутель. — Фу-у-у, це ж бензин! Хто це приніс?
— Я, — на обличчі Лавра відбився подив.
— Де взяв?
— Там дали, — він повів рукою у бік Будинку профспілок, де зберігалися всі запаси.
— Пам’ятаєш, хто?
— Ні. Бутлі просто там стояли. Нам сказали взяти п’ять, ми і принесли п’ять.
Підійшов Роман. Закрутив кришку і сказав:
— Навряд чи тепер розберемося, чия це робота… А ти молодець, — глянув спідлоба на Ліку, — відчула.
— Це тому, що ви вже тут звикли до цих запахів, прокоптилося все гумою і вибухівкою, а я новенька… І взагалі у мене… — навіщось почала виправдовуватися Ліка, але її вже ніхто не слухав.
Похмурий ранок
Вранці мітингувальники жваво обмінювалися думками з приводу загальної мобілізації Майдану і плану «мирного наступу» на Адміністрацію Президента. У Раді мали обговорювати зміни до Конституції, котрі обмежили б владу Президента, котрий довів країну до відчаю.
«Як це може бути «мирний наступ»? — промайнуло в голові у Ліки. — Мирна хода, рух… Але наступ?» Але вона була тут людиною новою, маленькою, тому розсудливо промовчала, лише подивилася на Лавра. Він слухав спікера уважно. А Антон — натхненно.
Ще відучора розвідники почали приносити інформацію, що готується зачистка Майдана. З вечора у повітрі застигло напруження у тисячу вольт. А наступний ранок дихав небезпекою і страхом.
Ліка з Лавром практично не спали, бо нещадно мерзли. Вони могли б зігріти один одного, якби лягли в одне ліжко, але кожен чекав пропозиції від іншого, і ніхто не наважився взяти на себе відповідальність. Що вже тут поробиш?
