Ожеледиця - страница 26
— Лавре, а ще можна? — прохрипіла Ліка, не повертаючи голови. Поки її думки грали в питання і відповіді, вона відчула, що руки вже не так сильно стискають ручки крісла — вони потеплішали і трохи розслабилися. Вона навіть примудрилася частково повернути голову у бік Лавра, щоб взяти келих.
— Це що? — запитала.
— Коньяк, — сказав він лагідно, навіть співчутливо, без тіні глузування.
— Справді? — вона посміливішала настільки, що заглянула йому в обличчя. Погляд його темно-карих очей був турботливий. Він, виявляється сам здогадався, що їй ще знадобляться «ліки», і тримав два келиха: один для неї, другий для себе. Простягнув їй найближчий і легенько торкнувся його своїм.
— Ти смілива дівчина. Я тобою захоплююсь. За тебе, — прошепотів він і, нахилившись, поцілував її у скроню.
Після другої порції «ліків від стресу» думки стали поводитися пристойніше. Вони, як мінімум, намагалися не панікувати: «Цікаво, скільки людей сиділо у цьому кріслі? От-от! Стільки людей сиділо, і всі залишилися живі! Цікаво, а маски вони щоразу нові вішають, чи хтось вже дихав у неї переді мною? А яка різниця, якщо ти думаєш, що вони тут тільки для того, щоб зайняти твої руки і мізки в момент падіння? Ну, чому відразу падіння? Хіба мало чому салон розгерметизуватися може? Хоча можливо, ними взагалі жодного разу ніхто не користувався. Ніколи. А якщо придумали такі жилети, то, напевне, вже хтось врятувався з їх допомогою… Та й стюардеси літали на цьому літаку вже багато разів, і нічого…»
Вона крадькома подивилася на Лавра. Він щось зосереджено розглядав за склом ілюмінатора. «І взагалі, скільки жінок марили тим, щоб померти в обіймах чоловіка своєї мрії! А якщо ще й померти в один день, тоді взагалі щастя! Шкода, звичайно, що не доведеться жити довго і щасливо, але це вже дрібниці. «Є тільки мить між минулим і майбутнім», — згадалася відома пісня з кінофільму «Земля Саннікова». Ось вона, ця мить. Радій!»
На той час, коли літак підлітав до аеропорту Амстердама «Схіпхол», Ліка була банально п’яна, і почуття страху покинуло її. Зате назовні рвалася цікавість. Вона помінялася місцями з Лавром і тепер сиділа біля вікна й щосили витріщалася спочатку на білі хмари, потім на воду, канали і вітряні млини-генератори перед самою посадкою. Неприпустимо голосно сміялася, коли літак потрапляв у повітряні ями, і без кінця засипала Лавра питаннями. Слава богу, що вже не саму себе.
— Ой, дивись, Лавре, дивись, що це? А це для чого? А це озеро? А чому воно чорне? А що буде, якщо…
Лавру, з одного боку, було цікаво спостерігати за дорослою жінкою, хоч і молодою, яка поводилася, як дитина, а з іншого — трохи соромно. Він намагався відповідати тихо, нахилившись ближче до її вуха, даючи зрозуміти, що слід було б зменшити гучність. Але Ліка «натяків» не розуміла, і він, виправдовуючись, вибачався перед оточуючими, бурмочучи щось на зразок «перший раз», «exited» (збуджена) і «excuse us, please» (вибачте нас, будь ласка).
Аеропорт «Схіпхол» вразив дівчину, котра вперше вирвалася за межі України, своїм розміром, чистотою і туалетами. Кахель у них відображав людей і валізи, як дзеркало, умивальники сяяли білизною і пахло свіжим зеленим яблуком. «Як? Мільйони людей проходять тут щодня, а у них так чисто! Так ми в дитячому садку не можемо домогтися такої стерильності», — Ліка стояла біля умивальника і не могла відірвати від нього погляд.
«Де у них, чорт візьми, кран? А це що? Ага, це контейнер з рідким милом. Так… Але як же воду включити? І немає нікого, щоб подивитися». У цей час з кабінки вийшла чорна, вміло нафарбована і стильно одягнена молода жінка на каблуках сантиметрів під п’ятнадцять. Вона намагалася не дивитися на розгублену Ліку, але її повні яскраво-червоні губи торкнула ледь помітна посмішка. Це була навіть не посмішка — так, невеличка хмарка. Жінка видавила трохи мила з контейнера (там виявилася пінка), потерла його між долонями і просто підставила руки під хромований носик. З крана потекла вода. «Ось це так! Ось це технології! Уявляю, що подумала про мене ця чорна красуня!»
Помивши руки, Ліка вийшла з туалету. Її вже чекав Лавр.
— Я відчуваю себе ідіоткою, — кинула вона, ковтаючи сльози.
— Не варто, — заспокійливо промовив попутник. — Люди в Європі і Штатах більш лояльні і, хай тобі це здасться дивним, доброзичливіші, ніж у нас.
Схоже, він припускав, а може, навіть здогадався, що сталося. Але як?
— Це наш пострадянський менталітет передбачає, що ти повинен знати все, і якщо чогось не знаєш, то тобі повинно бути дуже соромно. А тут не так. Тут не було ідеї всебічного комуністичного виховання. Вони навіть не намагаються все знати. Вони вважають, що кожен повинен знати те, що потрібно йому, але знати це він має добре. Так що не переживай.
— А-а-а, — тільки й змогла вимовити Ліка.
Вони випили по чашці кави, від ціни якої у Ліки перехопило подих: два з половиною долара за малесеньку чашечку еспресо?!! Тож вона навідріз відмовилася заходити у Д’юті фрі молл. Навіть дивитися не бажала на всю цю брендову розкіш — звідки у неї такі гроші? Тож наступні дві години вони з Лавром вбивали, сидячи у залі очікування. Добре хоч, що працівники аеропорту почали проводити інтерв’ю для посадки на літак до Сіетла за півтори години до відправлення, а тоді заходилися знову сканувати речі й пропускати людей через металодетектор.
Вмостившись у літаку, Ліка тільки й встигла подумати: «Боже, майже десять годин у повітрі…» — і чи то від випитого коньяку, чи від втоми, чи від емоційної напруги заснула. Лавр же, пам’ятаючи про її, м’яко кажучи, неадекватну реакцію, вирішив її не турбувати. Після того, як літак злетів, він закрив ілюмінатор, опустив спинку крісла, вкрив свою помічницю, котра мило сопіла, пледом і розслабився сам. Тож друга частина польоту пройшла без пригод. Прокинувшись, вони, начепивши навушники, дивилися фільми — кожен свій, їли, пили каву і кока-колу. Ліка була тихіше води, нижче трави. Лавр не став питати, чому.
