Ожеледиця - страница 29
— Добро, підемо. Може, ти й права: що його сидіти тут на самоті!
А в голові крутилось: «Може, воно й на краще. Може, вона побачить, як невимушено поводяться різні люди, і зрозуміє, що всі стереотипи, якими нас нагородив «совок», ламаного гроша не варті».
Так воно й вийшло. Ліка уважно і трохи здивовано дивилася на оточуючих її доцентів і професорів. Вони обіймалися, сміялися, цілувалися, розмахували руками, розмовляли вільно, не манірячись і не зважаючи на титули і соціальне становище. Підходили до столу, де були приготовані кава і легкі закуски, не соромлячись наливали собі напої, пригощалися печивом… І жодного разу вона не помітила у когось на обличчі ознак збентеження або незручності.
Та зовсім вже вибила дівчину зі звичної системи координат моложава, років сорока п’яти жінка, котра зручно влаштувалася у кріслі аудиторії — її ноги комфортно відпочивали на спинці крісла, що стояло попереду. Ліка озирнулася й завмерла: праворуч від неї біля стіни на підлозі сиділа по-турецьки ще одна особа — щось читала і активно підкреслювала у стосі віддрукованих аркушів А4, відкладала прочитані, міняла їх місцями…
Раптом зала сповнилася звуками прибою, а коли вони дещо вщухли, приємний дикторський голос, мабуть, сповістив про початок роботи конференції. Народ, не припиняючи вільне спілкування, потягнувся до зали і став сідати на свої місця. Ліка примостилася скраю в останньому ряду. Жінка, котра сиділа біля стіни, піднялася і швидким кроком пішла до трибуни з мікрофоном. Єдине, що Ліка зрозуміла — що любителька сидіти по-турецьки була деканом якогось університету, і що сьогодні вона буде головним спікером.
Виступи професорів, які вивчають рослини на планеті Земля, теж вразили уяву дівчини. Вона нічогісінько не розуміла з того, що вони говорили, хіба що окремі слова, але те, як вони говорили, ще раз шокувало її стереотипне мислення. Було очевидно, що люди з усього світу зібралися тут для серйозних справ, і виступаючі аж ніяк не виглядали коміками, але, мабуть, розповідали щось дуже веселе, адже зал час від часу вибухав то сміхом, то оплесками і — о, Боже! — навіть вигукував якісь репліки.
«Дитячий садок якийсь, а не конференція! — подумалося. — Вони що, всі тут в Америці такі?…» Не могла знайти підходящого слова, які саме. Тупі, як переконував письменник-гуморист радянських часів Михайло Задорнов? Та які ж вони тупі, якщо всюди у них найрозвиненіші технології у світі? Думають тільки про гроші, про що людям у СРСР сім десятків років торочили усі доступні ЗМІ? Теж не виходить — хіба могли б люди бути такими безпосередніми й душевними, якби думали тільки про прибутки? Невже це і є ідеальна держава? Невже капіталізм — це й є ідеальна система? А як же бідні? У них що, немає бідних?
Близько першої години, коли всі виступи були закінчені, до неї підійшов Лавр. Ліка сама попросила його сісти «зі своїми» і дати їй можливість бути вільною в пересуванні. Та професор ботаніки, хоч, здавалося, був повністю занурений у роботу конференції (щось там записував, виступав і коментував), свою супутницю з поля зору не випускав. Він бачив, як у неї від подиву відкривалися то очі, то рот, як вона сиділа, знесилено опустивши руки, і хитала головою.
— Як ти? — поцікавився він, знайшовши її у тому ж кріслі в задньому ряду. Вона піднялася йому назустріч.
— Я? Нормально, тільки…
— Все не так, як буває у нас, так?
— Так. Схоже, я починаю розуміти, чому ти завжди здавався мені таким…
— Яким?
— Іншим, — лукаво розсміялася Ліка.
— Іншим хорошим чи поганим? — примружив око професор, і його круглі окуляри смішно затремтіли.
— Тепер мені здається, що хорошим… — відтала його дівчина.
Вони не стали залишатися на обід, званий тут ланчем, який приготували організатори конференції — Ліці не терпілося побачити місто і познайомитися з батьком Лавра. Йому було вже дев’яносто років, і жив він у так званому assisted living (життя з асистентом) — за нашими поняттями, у будинку для пристарілих. Тож Ліка хотіла скоріше почати виконувати синівсько-дочірній обов’язок і допомогти бідному покинутому старому. Вона не дуже-то вірила Лавру, коли той розповідав, що його батько бадьорий, гострий на розумом і на язик і цілком щасливий.
Ще вчора увечері готель орендував для Лавра машину, і тепер на стоянці університету, де проходила конференція, на них чекав сріблястий Chevrolet Malibu зі зручними сидіннями і всякими наворотами у вигляді обігрівача, навігатора, музики, а також підігріву сидіння і керма, що у березні було зовсім не зайвим навіть у Сіетлі.
Джордж Скотт сина чекав. Побачивши його з вікна своєї кімнати, він, хвацько штовхаючи поперед себе ходунок, майже молодецьким кроком попрямував довгим коридором йому назустріч. Угледівши, як Лавр, піднімаючись на другий поверх, підтримує Ліку за талію, заусміхався: «Мій синок!»
— Hi, dad! How are you? (Привіт, тату! Як ти?)
(Далі діалог між батьком і сином відбувався англійською мовою).
— Прекрасно, слава Богу! Моя жінка не така молода і красива, як твоя, синку, але все ж вона у мене є. І повинен тобі сказати, що коли вона була молодша, могла дати фору будь-який іншій. Вона, звичайно, не така гарна, як була твоя мати, але у себе в штаті перша красуня, — все це він вимовляв, поки Лавр і Ліка піднімалися сходами, нітрохи не соромлячись і не стишуючи голос. Діставшись, нарешті, майданчика другого поверху, він відсунув свій ходунок, міцно обійняв сина, а потім лукаво подивився на Ліку.
— Прекрасна! — констатував, узяв руку зовсім розгубленої дівчини і, нахилившись, торкнувся її пальців своїми губами. Галантно, нічого не скажеш! — Я завжди казав, що рано чи пізно у моєму синові прокинеться Джордж Скотт. Мій хлопчик!
