Ожеледиця - страница 3
Повернувшись із неповною пляшкою «Хортиці», що здавалася величезною у її тонких пальцях, дівчина налила Антону півсклянки «оковитої». Подумавши трохи, хлюпнула і собі у маленьку стопку — не завадить. Не кожну ніч тебе будять, щоб повідомити, що когось убили. Постояла, подумала, чи треба чокатися, і вирішивши, що не варто, випила. Антон теж не змусив себе довго вмовляти — випив свою ударну порцію, навіть не помітивши її міцності.
Тепер він не плакав. Він наче закам’янів. Кругле обличчя було бліде й здавалося неживим. Сумні великі світло-блакитні очі з опущеними зовнішніми куточками були широко відкриті, пухкий рот стиснувся у трохи більшу тугу рожеву крапку. Могутні плечі якось здулися, опустилися. Руки безвільно лежали на столі. Поки Ліка стелила ліжко, він двічі наливав собі ще по півсклянки «лікувального напою» і випивав залпом, як воду.
— Я вам там, на дивані постелила…
— Дякую, але я додому піду. Що я вас утискати буду? Завтра прийду.
— Антон, зараз третя година вже! Куди ви підете проти ночі? Та й Лавр Георгійович сказав, щоб ви його дочекалися. Він вже летить.
— Добре, спасибі. Ви… — Антон ніяк не міг згадати її ім’я, — лягайте, а я ще посиджу тут, подумаю.
— Гаразд, тільки не йдіть, добре? А то мені влетить, — додала вона, подумавши.
Ліка пішла у свою спальню, вляглася, довго крутилася… Здавалося, і не спала зовсім, але її розбудив дзвінок у двері. Не у її двері — в сусідські. Вона поглянула на годинник — 6:08. «Що воно за кара така — усе ходять і ходять, дзвонять і дзвонять, — подумала. — Добре, що сьогодні субота — хоч на роботу не йти, а то як після такої ночі працювати?»
Навшпиньки прокралася до дверей, кинувши по дорозі погляд спочатку на диван, де нікого не побачила — злякалася, потім в кухню — там все ще сидів застиглий Антон. Відсунувши кришечку з вічка, заглянула у нього. На східцевому марші крутилися двоє здорованів у міліцейській формі. Спочатку вони дзвонили у двері Лаврентія, потім в сусідські ліворуч. Там їм теж ніхто не відкрив. Ліка знала, що там живе літня пара. Вони на вихідні поїхали на дачу і на всякий випадок залишили їй ключ. Нарешті міліціонери підійшли до її дверей. Дівчина дозволила їм досхочу награтися дзвінком — не відчинила. Потоптавшись ще пару хвилин, захисники правопорядку пішли.
«Швидко вони», — подумала Анжеліка, а вголос промовила:
— Це міліція. Цікаво, звідки вони дізналися, що ви знайомі з Лавром?
— Сьогодні це не проблема, — глухо відгукнувся з кухні Антон.
— Та так — Інтернет і інші сучасні технології… Розумію!
— Чому ви не відкрили? — запитав Антон, не повертаючи голову.
— Не знаю. Напевне, тому, що хотіла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.
Раптом Ліка підскочила на місці — за її дверима знову пролунала вимоглива мелодія дзвінка.
— Певне, почули наші голоси і повернулися… Тепер не відкрутитися.
Вона відчинила двері:
— Лавр!
— Дякую, Анжеліко, — сказав той на знак вітання. — Антоне, йдемо до мене! А ти куди?
Лавр побачив, що дівчина вже натягла домашні спортивні штани й кофтинку замість халата і підходить разом з його другом.
— Як куди? До тебе, — вона навіть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав її повним ім’ям, яке вона так ненавиділа.
— Ні. Нам треба поговорити удвох. По-чоловічому.
І вони вийшли.
«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч і вашого, Лавре Георгійовичу, друга, Ліка потрібна! Як ночувати у квартирі з чоловіком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нічого! А хто сказав, що він не вбивав? Він сказав? Та мало що він сказав! Значить, коли вам треба, то Ліка будь добренька, а як дізнатися, що відбувається, то по-чоловічому? Нічого у вас, Лавре Георгійовичу, не вийде!»
Вона вийшла зі своєї квартири і впевнено подзвонила в сусідські двері.
— Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, — пробубніла скоромовкою, тільки-но господар відчинив двері, і проскочила під рукою Лавра у коридор. — До речі, міліція вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нікому не відчиняйте. І не називай мене більше Анжелікою, — додала, сичачи і, притулившись до дверей спиною, зачинила їх.
Лавр, високий і ставний, зверху вниз подивився на Анжеліку великими темно-карими очима крізь скло стильних круглих окулярів (усі ботаніки — очкарики). Зовні він був прямою протилежністю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим підборіддям, впертими, чітко окресленими губами на вузькому обличчі і зовсім не маленьким, але рівним носом.
— Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тільки зварю вам кави! Зрештою, маю я право знати, з ким провела ніч?
— Ти з ним провела ніч?
— Ну, не зовсім провела… Вірніше, провела, але… — зніяковіла дівчина і від цього ніби стала ще менша і ще більш схожа на маленьке мишенятко, — просто спали разом… Ні, не разом, звичайно… Взагалі, яка різниця? Маю право знати, і крапка!
— Кухня там, — кинув Лавр, посміхнувшись, і пішов у кімнату, де на нього чекав Антон.
Кімната молодого професора більше нагадувала бібліотеку. Книги на полицях в два ряди досягали стелі, великий стіл був завалений паперами, папками, дисками, а журнальний біля стильного, за останньою модою дивана, на якому страждав його друг Антон — журналами.
— Ну, розповідай, — глибокий баритон Лавра заспокоював.
Сімейка Шмідт
Під несамовите виття Алли Володимирівни у кімнаті матеріалізувалися родичі вбитої, і незабаром там почався справжній Армагеддон. Першим на крик прибіг Борис Мойсейович — депутат міської ради і чоловік Алли Володимирівни за сумісництвом. Він же був батьком убитої.
