Ожеледиця - страница 34

— Господи! Дякую тобі, Господи! — ледь чутно шепотів Лавр. — Ти зробив це — ти сотворив диво!

Ліка посміхалася. Вона просто фізично не могла не посміхатися. Її губи самі собою розтягувалися, бо у животі пурхали метелики, а на кінчиках пальців — на кожному! — вони просто сиділи і нетерпляче перебирали своїми малесенькими лапками.

Чомусь вони опинилися біля Лікиного ліжка, хоча геть не пам’ятали, як туди потрапили. І перше, що почув Лавр, було:

— Веди мене до свого стиліста.

— Добре, — відразу погодився він. — Проте ти мені повинна дещо пообіцяти.

— Що саме?

— Дві речі. Перше — ніколи не робити татуювань. І друге — вийти за мене заміж.

На все тіло Ліки знову налетіли метелики. Налетіли і затріпотіли крильцями.

— Перше я можу тобі пообіцяти без будь-яких умов з мого боку, — відповіла вона, посміхаючись.

— А друге?

— А на друге у мене буде умова.

— Яка ж?

Вони все перебралися в ліжко. Лавр лежав на спині, розкинувши руки, а Лікина голова зручно примостилася на його плечі. Вона провела пальчиком по рельєфному животу вниз:

— Ти ніколи не будеш називати мене Анжелікою Зозулею…

— Клянуся! — Лавр підвівся на лікті й навис над коханою. — Я буду називати тебе Анжелікою Ботан, міс Ботан, міс Лаврентій Ботан, і ніколи — Анжелікою Зозулею! — і не даючи їй можливості щось відповісти, закрив її рот своїм.

Добре, що була субота, і не було ніяких лекцій. Вони, правда, збиралися піти з учасниками конференції у знаменитий музей Боїнга, але туди вони зможуть сходити й самі, пізніше. А зараз замість музею космосу і літакобудування вони знову вирушили в чудову країну насолоди і щастя, і лише ближче до полудня виповзли з готелю заради зустрічі із загадковим стилістом.

До знайомства з ним дівчину треба було підготувати, чим Лавр і зайнявся під час ланчу. Він докладно почав пояснювати, що Америка — країна вільного виявлення особистості, і ніхто не реагує на такі речі, як татуювання, проколоті вуха чи незвичайний колір волосся. Більше того — тут хоч і не вітають, але терпимо ставляться до геїв.

— А він, твій стиліст, гей, чи що? — У Ліки поки що не виходило ставитися до цього терпимо.

— Не зовсім. Скоріше, навіть ні, але…

— Але що?

— Він виглядає дещо екстравагантно.

— Як гей?

— Іноді… Чесно кажучи, я навіть уявити собі не можу, як Джин виглядає зараз.

— Так його звуть Джин… Він чоловік?

— Ну, він хлопець, так… Взагалі при тому, що я не знаю, як він сьогодні виглядає, маю сказати, що він дуже талановитий. Він може зробити все. Він бачить людину, розуміє, відчуває її душу і знає, що людині підійде, а що ні. Я тебе дуже прошу: довірся мені і… йому, як би він не виглядав. Просто довірся.

— Сподіваюся, він не поголить мене налисо.

— А ти не хочеш, щоб він поголив тебе налисо?

— Ні, не хочу! — Ліка закотила очі.

— Значить, не поголить. Ну, ось ми й прийшли, — Лавр зупинився перед будинком, на стіні якого було абсолютно приголомшливе графіті. Фарби аерозолів м’яко перетікали одна в одну, і залежно від того, з якої точки дивитися на стіну, можна було бачити то жіноче обличчя, то чоловіче, то волосся, що розлітається на вітрі, то птаха, що вільно лине над морем. І крізь всі ці образи легко проглядалося слово «Джин», але тільки якщо відійти подалі.

— Це Джин малював, — ніби ненароком кинув Ботан.

Ліка застигла на місці. Назустріч їм, розкривши обійми, йшло височезне, метри два з гаком створіння. Яскраво-зелені кльоші штанів ледь прикривали високі, сантиметрів на десять платформи взуття. Облягаюча м’язисті плечі помаранчева футболка, розірвана рівно настільки, щоб відкривати міцні груди, прикриті незліченною кількістю бус, ланцюгів і ланцюжків. Це, безперечно, була особа чоловічої статі: мужнє обличчя з важкою щелепою, котрої пару днів не торкалася бритва, чітко окреслені (відчувалося, що доклав руку стиліст), але густі й досить важкі брови, великі, темні, палаючі якимось абсолютно приголомшливим вогнем радості, щастя й цікавості очі. Проте дивлячись на цей наряд, а ще більше на довге, до плечей світле волосся з яскраво-зеленим пасмом, дійсно важко було визначитися з сексуальною орієнтацією їх власників.

— Оооооh! Lаvrentiy! — голос Джина був могутній і глибокий. — It’s nice to see you again! (О, Лаврентію! Я такий радий бачити тебе знову!). Це Ангеліка? — продовжував він англійською. — Як це мило! Яка незаймана природна вишуканість! Ме-ем! Це велика честь для мене, що ви вирішили довірити мені найдорожче, що є у жінки — свою красу.

Він узяв Ліку за руку і наблизив її пальці до своїх губ. Вони були міцні й м’які одночасно. Ліка чомусь затремтіла. Від страху? Що значить «найдорожче, що є у жінки»? Він що, і правда мав на увазі красу? Ну й типчик!

А Джин тимчасом продовжував, тепер уже звертаючись до Лаврентія, який дивився на них, зовсім щасливий:

— Так, Лаврентію, я тобі завжди казав, що всі ті твої рудокосі пасії не для тебе. Ось екземпляр вишуканого шику! Де ти її знайшов?

— Це моя сусідка.

Друзі обнялися, поплескуючи один одного по спинах.

— Боже! Такий діамант був завжди поруч з тобою, а ти тут витрачав себе на акул!

— Я досвіду набирався, — відпарирував Лавр, — щоб діамант не зіпсувати. До речі, я ледве умовив Ангеліку прийти до тебе, так що ти вже постарайся…

— Ну, ти ж мене знаєш, містер…

— Я-то знаю, а вона — ні. Не переборщи. Крім того, ти давно дивився на себе в дзеркало?

— Я? Щойно? А що, щось не так? — сполошився Джин, розглядаючи, щупаючи і ляскаючи себе по всіх частинах тіла.