Химери Дикого поля - страница 19
Роздратований Ярош заричав, схопився за розсічений обладунок, знову кинувся в атаку. Кілька ударів, і коли здавалося, що Ярош ось-ось має зарубає її, Понамка кинула йому в очі жменю піску, який прихопила, коли впала. Ярош залаявся, лівою рукою почав витирати очі, а правою махав шаблею навколо, щоб не підпустити Понамку. А вона зняла свій кросівок і кинула з одного боку. Ярош кинувся туди шматувати повітря, а вона з іншого боку крутнулася і вдарила по ногах панича. Той гепнувся долілиць, хотів підхопитися, але Понамка вже була на ньому, приставила шаблю до шиї. Могла б убити, але не зробила цього. Зістрибнула і відійшла, почала взувати кросівок. Ярош підхопився, аж заричав від ненависті, кинувся до неї, бо не звик програвати.
– Ускоромляйся, брате, – сказав старий Набока. Не кричав, тихенько промовив, і Ярош зупинився. – У зачапці звитяжила дівка ся славного Яроша. То файно валчить, нашого, панського кореню, а не рабського.
– Облудно валчила! Пилом очі засцяла, яко гаспід отрутою! – закричав Ярош.
– Котрий чєловєк валчить і фортель содєєт, іжби перемочь неприятеля, то нема у тому гріха, – пояснив Набока.
– Вона се баба! – аж заричав Ярош і знову кинувся до Понамки з шаблею.
– Ускоромляйся! – гримнув старий і таки примусив Яроша зупинитися. – Мусиш ти признати, що уведений ти був і перемогла вона. Бо, може, іспоткалася нам паничарка.
– Баба! – закрутив головою Ярош.
– Сього дня старші джури підуть чудовиськ валчити, – продовжив старий панич. – Най і вона піде, покаже себе. Бо мало валчити барзо з людьми, треба ще вміти і чудовиськ звитяжити. Тако, браття?
Закивали паничі.
– Тако, брате Набоко, – сказав Зубатий. – Жеби не помилитися, най на чудовиськ піде. Як паничарка вона, то звитяжить вона чудовиськ і буде їй сакра до братства нашого, аже ні, то загине. Джури, до бою!
Джури почали сідлати коней.
– І мене візьміть, – попросив я джур, але вони мене відштовхнули з презирством. Я пробрався до Понамки, яка сідала на коня. – Візьми і мене, попроси мені коня, – зашепотів їй.
– Там може бути небезпечно, – відповіла Понамка.
– Понамко, я знаюся на чудовиськах! Я ж не тільки літав у комп’ютері, я ще і воював з ними. Я буду корисним!
– Красю, тут інші чудовиська, аніж у комп’ютерних іграх!
– Понамко, без тебе мені тут все одно не жити! Візьми мене, прошу!
– Ну, добре.
Вона сказала дати мені коня, і мені дали якогось обідранця. Спробував залізти на нього, гепнувся, наче дурень той. Голомозі з мене зареготали, а паничі наче і не помітили. Вони взагалі не помічали голомозих. З другого разу таки всівся верхи.
– Напрод! – наказав Зубатий, і загін вирушив з башти. Він, старий Набока і ще четверо паничів, у тому числі Ярош. Десяток джур і десяток слуг. Прямували приблизно у той бік, де лежав розбитий літак. Їхали хвилин двадцять, потім зупинилися на пагорбі. Паничі та джури зістрибнули з коней, яких забрали слуги. Джури вишикувалися перед паничами. Ще підлітки, але погляди в них були зовсім не дитячі. У кожного з джур, окрім коротких шабель, був ще спис і круглий щит. Також оклунок за спиною. Понамка стояла серед джур з такою самою зброєю.
Зубатий повторив правила. Говорив він дивно, але я більш-менш його розумів. Джури мусили піти до лісу і вполювати чудовисько. В якості доказу мали принести його голову, якщо голова завелика, то іншу частину тіла, по якій чудовисько можна буде впізнати. Якщо хтось загине, значить, він не навчився битися. Якщо хтось повернеться з пустими руками – ще гірше, значить, він боягуз, який буде вбитий. Джури закивали, Понамка теж.
– Можна, я піду зі своєю панною? – крикнув я. Голомозі почали бити мене, бо слуга не міг озиватися на свій розсуд, а тільки тоді, коли його кликав пан.
– Зі слугою піти можна? – спитала Понамка.
– Одна валчити мусиш! – закричав Ярош, який гнівно дивився на Понамку. Зубатий озирнувся до Набоки.
– Можеш піти і зі слугою своїм Але тоді мусиш вабоїти двох чудовиськ, – сказав Набока.
– Я згодна. Нехай йому дадуть хоч якусь зброю, – попросила Понамка.
Мені дали невеличкий щит та спис. Я не дуже розумів, що з ними робити. Потім Понамка дала мені мішок. Мабуть, він був для здобичі.
– До бою, джури! І нехай Ісус Кривавий на вістрі приправи вашої буде! – проголосив Зубатий.
Джури лавою пішли з пагорба у бік лісу. Понамка праворуч. Я поспішав за нею. Спочатку ми йшли поруч з іншими джурами, а потім відстань між нами почала збільшуватися. То у ліс ми зайшли вже окремо.
– Ну, що ти знаєш про чудовиськ? – тихенько спитала Понамка. В неї була напружена хода, моя панна готова була до нападу, тримала зброю напоготові, а мені зробилося страшно.
– Може, спробуємо втекти? – прошепотів я.
– Ти знаєш куди? – весело спитала Понамка.
– Ні.
– Тоді краще давай вполюємо двох чудовиськ. Слухай, а як ми зрозуміємо, що перед нами саме чудовисько, а не просто якась тварина? Га, Красю?
– Не знаю, думаю, що відчуємо це.
Я знову тремтів. Навколо начебто був звичайний ліс. Багато кущів, деінде галявини, але за кожним деревом нас могла чекати смерть.
– Треба було б зібратися з джурами загоном і йти разом, – прошепотів я. Понамка посміхнулася.
– Загоном не вполюєш достатньо чудовиськ.
– А по одному вони будуть полювати на нас, – наче на підтвердження цих слів, у лісі почувся крик. Мабуть, одного з джур. І рев якогось чудовиська. – О, Господи, – мені аж погано зробилося.
– Красю, заспокойся, якщо так боятися смерті, то неодмінно загинеш. Згадай, як нам щастило сьогодні. Ця серія не може урватися серед дня, – запевнила мене Понамка. – І прикривайся щитом, що ти ідеш, наче фраєр? Спис вперед, але не сильно, ти мусиш бути готовим завдати удар. Іди за мною, прикривай мені спину.
