Химери Дикого поля - страница 20
Ми прямували лісом далі. Здалеку почувся переможний крик джури і стогін чудовиська. Мабуть, хтось із джур вполював свою здобич. Я знову тремтів. Так зосередився на тому, щоб заспокоїтися, що не помітив, як Понамка зупинилася, і штовхнув її щитом у спину. Вона не роздратувалася.
– Красю, уважно, – прошепотіла мені, сама придивлялася і прислухалася. Наче нічого підозрілого, то пішла далі.
Ми стали переходити якийсь ярок, на дні котрого біг невеличкий струмок. Я ішов за Понамкою, а потім несподівано відчув жах. Не той загальний страх перед цим лісом, а конкретний жах, бо смерть дивилася на мене своїми невидимими очима. Щось небезпечне праворуч. Я спочатку глянув ліворуч, бо боявся подивитися одразу праворуч. Нарешті озирнувся. Нічого не побачив. Ліс як ліс, можливо, воно за кущами? І тут я відчув легкий рух повітря, щось схоже на вітерець, що промайнув поруч. Звідки вітерець у лісовому ярку? Я не розумів, а потім відчув прямий погляд. Це почалося у колонії, там виявилося, що я вмію відчувати погляди. Це вміння кілька разів рятувало мені життя. І ось зараз на мене щось дивилося. Воно рухалося, легко випередило нас, а потім зайшло з лівого боку до Понамки.
– Красю? – Понамка вже вибралася на край ярка і здивувалася, чому це я зупинився. Я відчув погляд і зрозумів, що той, хто дивиться, зараз стрімко наближається до Понамки.
– Тікай! – крикнув я їй, а сам кинув спис у повітря. Це виглядало божевіллям, але несподівано спис уп’явся у щось невидиме, і на мить стало видно фрагмент якогось панцира, потім рух, мій спис відлетів, і чудовисько знову стало невидимим. Понамка кинулася туди, де тільки-но було видно панцир, але там вже було просто повітря.
– Чорт! Воно невидиме! – закричала Понамка і зі свистом почала рубати повітря з різних боків, щоб не підпустити чудовисько до себе. – Красю, спис!
Але замість того, щоб бігти за списом, я скотився на дно ярка.
– Красю? – здивувалася Понамка. Мабуть, вона подумала, що я злякався і спробував втекти. Я відчував погляд. Таке враження, що щось нависало над Понамкою.
– Зверху! – заверещав я. У Понамки була реакція боксерки, вона кинулася вниз і тим уникнула нищівного удару чудовиська, яке гупнуло по піску. Я став на коліна біля струмка на дні ярка, схопив повні жмені багна і прислухався, звідки на мене дивилися. Підхопився і кинув. Мокре багно полетіло, а потім ляпнулося об щось, залишилося у повітрі! Пролунав рик чудовиська, я кидав ще і ще, і ось вже кілька плям мокрої глини літали у повітрі.
– Ах ти ж падло! – Понамка вдарила своїм списом, той відскочив від панцира, вона била ще і ще, я кидав глину далі, чудовисько атакувало мене, я встиг тільки прикритися щитом, страшенний удар, я відлетів і впав у струмок. Мій щит було розтрощено, страшенно боліла рука. Я відчув погляд і зрозумів, що зараз чудовисько кинеться на мене. Намагався відповзти, але тільки борсався у струмку, не міг підвестися. Коли Понамка розбіглася і стрибнула у напрямку плям. Вдарилася об щось невидиме, наче зависла у повітрі, яке обхопила лівою рукою, а правою почала бити кинджалом. І тут пролунав рев чудовиська, яке вигнулося і струсило Понамку, наче ґедзя! Вона впала на пісок, а я побачив, що тепер до кількох плям глини додалися кілька кривавих. Рани, з яких текла кров, що залишалася на шкірі чудовиська і робила його видимим.
– Красю! – Понамка кинула мені свою шаблю, залишилася при списі, ним атакувала чудовисько, намагалася бити туди, де рани, бо там не було панцира. Я нарешті підвівся, схопив шаблю, чудовисько атакувало Понамку, вона сховалася за деревом. Удар, дерево аж захиталося, я побачив здерту кору. Понамка вдарила чудовисько списом, воно якось вигнулося, удар, і спис зламався. У Понамки залишився лише щит та кинджал. Я кинувся вперед. Я не знав, як воно виглядало, але я здогадувався, що воно літало, бо ж не залишало слідів на землі. Якщо так, то в чудовиська мусили бути крила! Я навмання рубав шаблею, спочатку повітря, а потім шабля наштовхнулася на щось і у повітрі почали залишатися шрами, з яких текла кров. Чудовисько заревіло, повернулося до мене, я встиг зробити йому кілька шрамів, а потім мене збив з ніг удар. Я знову гепнувся у струмок, встиг перевернутися на спину і виставив шаблю. Чудовисько атакувало, я закрив очі і подумав, що зараз загину. – Н-н-н-а! – заверещала Понамка, і несподівано я почув хрип, схожий на передсмертний, на якусь агонію. А потім на мене впало щось важке. Воно втиснуло мене у струмок, заганяло під воду, мені нічим було дихати, і я знепритомнів від жаху та безнадії.
Потім хтось почав плескати мене по щоках. Я відкрив очі, побачив Понамку.
– Живий! – зраділа вона. Я кивнув, а потім побачив поруч тушу величезного чудовиська. Воно було схоже на джмеля, тільки не комаха. Принаймні крила його були вкриті шкірою і паща велика, з іклами. – Ти бачиш, яку дичину ми завалили! – Понамка підбігла до туші і гепнула носаком. – Красю, та ми з тобою королі світу! Завалили невидиме чудовисько! Що? Ти змерз?
Понамка побачила, як мене знову почало трясти.
– Це струмок холодний, а ти там полежав, поки я тебе витягла. Спокійно, Красю, зараз зігрієшся. Давай викрутимо твій одяг.
Я крутив головою, що не треба. Бо тремтіння моє було від холоду смерті, а не від води. Я дивився на чудовисько, навіть зараз страшне та вбивче, і розумів, що нам надзвичайно пощастило, що ми змогли відбитися, змогли перемогти його. Випадковість!
– Слухай, Красю, а що у цієї падли рубати? – спитала Понамка. – Голова завелика, не хочу її тягати. Частину крила? Але воно якось не дуже вражає.
– Хв-в-в-віст, – прошепотів я і показав на кінчик хвоста, на якому був шип завбільшки з лікоть. Цим шипом чудовисько легко могло вбити. Принаймні легко розтрощило мій щит.
