Химери Дикого поля - страница 35

– Прибрав?

– Еге ж. Були чужинці і пішли чужинці. Диво сталося. Спочатку заскочили вони Січ з птахами своїми залізними, які з неба вогнем плювалися, і з жалезняками, які з землі вогнем плювалися. Єсще мали чужинці черепахи залізні, єкі не боялися мушкетів наших. У Січі ж було лише мензство та упор. А ще Ісус Кривавий. Яко забрав він чужинців, довго Січ до ладу приходила. Чудовиськ вабоїли, що на Січ посунули, курені уробили, рабів імали. Те, що зочиш зараз, – наслідки багатьох років ладу, що тримається на шаблях наших.

– Але зараз паничарок не з’являється?

– Навіщо, коли ми є? Наші жінки народжують дітей, ті виростають у джур, найкращі з яких стають паничами. Цього достатньо.

– Ви б могли збільшити кількість шабель, якби використовували і жінок, – зауважила Понамка. – Я – жінка, але хіба я б’юся гірше за когось із паничів?

– Ти не жінка, а брат Набока, – строго виправив її Непийпиво. – Не забувай про це.

– Добре.

– Давай завершувати, жеби виїхати по холодочку.

Понамка відпустила мене. Я пішов до виходу з башти, двері виявилися зачиненими. Їх охороняло кілька джур. Випустили мене. На дворі свято вже закінчилося, слуги прибрали столи та розійшлися. Я попрямував до конюшень, перевірив, чи є харч у коней. Потім повернувся до будинку слуг, де мені виділили ліжко. Там влігся і заснув, бо дуже заморився.

Розділ 6
До Поганих земель

Вночі мене розбудили. Якийсь слуга потягнув на вулицю, відвів на одну з башт куреня і залишив там, нагадавши, що я мушу не спати і не відволікатися. На інших баштах теж стояли чергові. Ще було темно і прохолодно. Я став думати про ріку. Там буде шанс втекти. Треба якось поговорити про це з Понамкою. Добре, що вона не погодилася залишатися у цьому курені, бо звідси не втечеш. А на ріці буде шанс. Паничі ж припливали до пристані. То і ми зможемо дістатися пристані і забути про цей жах. Я згадував то скривавлених рабів на стовпах, то рабів з перерізаними горлянками. А ще ті діти з шабельками, які вміють різати горлянку, наче це гра якась. Жорстокі місця.

– Красю, ти тут? – спитав незнайомий голос. Спитав не такою вимовою, як говорили місцеві, а так, як говорили на Великій землі. Що за дива?

– Я тут. А ти хто? – я схопився за кинджал, готовий дати відсіч.

– Я – Сашко, слуга Непийпива.

– Хто з тобою? – злякався я, бо побачив, що з темряви до мене наближаються дві тіні.

– Той, хто змінить тебе, а нам треба їхати. Ходімо.

Дійсно, моє місце у башті зайняв інший слуга, а ми з Сашком пішли сходами у двір.

– Чому я тебе вчора не бачив? – спитав я. – Твоєму пану прислужували якісь місцеві.

– Я виконував його наказ, треба було дещо зробити. Ходімо, зараз візьмемо їжі.

Ми пішли в один з будинків під стіною. Нам відкрив заспаний слуга. Видав нам половину копченого свинячого окосту та дві великі паляниці хліба.

– І яблук, мій пан любить яблука, – сказав Сашко.

– А мій пан – хрін та горіхи, – додав я.

Слуга не наважився суперечити, хоч скривився, бо ліньки йому було все шукати. Ми поклали їжу у два мішки і пішли до конюшні.

– Слухай, а ти розмовляєш не як тутешні, – спитав тихенько я.

– Ти теж, – відповів Сашко.

– Ти з Великої землі?

– Тут її називають Рабськими краями.

– Як ти сюди потрапив?

– Плив до Райгорода. Нас перестріли паничі. Спочатку дивом не вбили, збиралися зробити мене рабом.

– Підвальним?

– Ні, відправили б до Чорних печер, добувати вугілля. Але Непийпиво тоді був на Заставі. Він з’ясував, що я дещо вмію, то узяв слугою.

– До Застави довго їхати?

– А що? – Сашко підозріло подивився на мене.

– Ми ж їдемо на Заставу? Так твій пан увечері казав, – викрутився я.

– Ні, ми їдемо до Поганих земель.

– Для чого?

– Так сказав мій пан.

– А що це за Погані землі?

– Згубний край. Там є чудовиська, то тримай зброю напоготові.

– Ми їдемо самі?

– Мій пан і твій пан. Сідлай коня.

Ми сідлали коней, потім своїх мулів. Бачив, як відчинилася хвіртка у воротах, у неї заходили невеличкі загони джур. По чотири-п’ять підлітків з короткими списами і при шаблях.

– Звідки це вони повертаються? – спитав я.

– З нічних виходів. Вночі джури слідкують, щоб раби не виходили з сараїв. Якщо зустрінуть раба поза сараями, то вб’ють. А ще шукали втікачів. Мабуть, не знайшли. Ходімо, наберемо води. – Сашко дав мені кілька шкіряних баклаг.

– Хіба води по дорозі не буде?

– Там погана вода, краще її не пити.

Ми пішли до колодязя у дворі. Дуже глибокого. Дістали цеберко води, налили баклаги. Потім повантажили на своїх мулів. Сашко привів ще одного мула. На нього причепили якісь мішки.

– Що це?

– Папери мого пана. Допоможи.

Ми якраз встигли все повантажити, коли вийшли Непийпиво, Понамка і старий панич, який був у курені за головного. Прощалися, обіймалися, старий панич побажав щасливої дороги. Просив передати привіт старим товаришам у фортеці. Потім до нас підійшов Дубогриз. Здається, він зараз був черговим по куреню. Серйозний, відповідальний. Наказав відчинити для нас ворота, побажав щасливої дороги, і ми поїхали.

Перед мостом було кілька великих буд, в яких спали сторожові пси паничів. Біля буд валялися розгризені кістки та черепи. Людські. Померлих рабів дійсно віддали собаками, які нажерлися і зараз спокійно спали. Я скривився і відвернувся. Мені було зле, хотілося сховатися десь, заритися з головою і забути про всю тутешню жорстокість. Але не сховаєшся.

Намагався триматися. На вулиці вже потроху світало. Минули один з рабських сараїв. Біля нього вже стояв десяток слуг. Ось завили сурми з куреня, слуги відчинили ворота, з них почали вибігати десятками раби. Слуги рахували їх, потім дивилися, щоб ніхто зайвий не залишився. Повели рабів на поля. Підганяли батогами. Коли побачили нас, то зупинилися, раби вмить впали на коліна, слуги вклонилися паничам. Непийпиво і Понамка наче й не помітили цього, щось розмовляли між собою.