Химери Дикого поля - страница 36

– Ти давно вже тут? – спитав у Сашка, коли ми проїхали сарай.

– Четвертий рік.

– Подобається?

– Я дуже вдячний своєму пану! – запевнив він.

– Я теж!

Далі мовчали. Їхали іншою дорогою, аніж приїхали до куреня Мухи. Раби вже були на полях. Старанно працювали.

– А що раби роблять взимку? – спитав я.

– Працюють.

– Але ж на полях сніг.

– Заготовляють дрова для куренів, порають худобу, чистять дороги від снігу. Якщо вже дуже великі морози, то їх не виганяють, примушують працювати у сараях. Лущити квасолю чи кукурудзу, перетирати збіжжя на борошно.

– У рабів зовсім немає відпочинку?

– Від відпочинку народжуються бунтівні думки. Раби мусять працювати увесь час.

– Золоті слова, – кивнув я, щоб Сашко не подумав, наче в моїх запитаннях є засудження.

Години за дві ми побачили межовий камінь між куренями Мухи та Кривоноса. Паничі спитали яблук. На ходу хрумтіли ними. Їхали далі. Про щось балакали, причому Непийпиво здебільшого слухав, а Понамка розповідала. Аж хвилювався я, щоб зайвого вона не сказала. Коли Непийпиво несподівано зупинив коня, розвернув і поїхав нам на зустріч. Ми з Сашком зупинилися, але Непийпиво махнув рукою, щоб ми наблизилися. Вказав на землю.

– Сіє що?

На землі видно було відбиток людської ноги. Босої. Непийпиво подивився на Сашка.

– Етер босоніж біг, пане, – швидко відповів той. – Подобно з бидла земляного.

– Ні, – закрутив головою Непийпиво. – У рабів земляних ноги розбиті від того, що завжди вони босоніж ходять. А се нога вузька, до чижм звична. Нумо, постав свою.

Сашко миттю з мула свого зістрибнув, чобіт з одної ноги зняв і тицьнув поруч. Слід був схожий.

– Зочиш, етер, не обикошений босоніж ходити, тут біг, – посміхнувся Непийпиво.

Ми з Сашком тільки головою кивали.

– То хто це міг бути? – спитала Понамка.

– Раб той, який з куреня Мухи угонзив. Ач, який хитрий. Вночі вичікував, жеби з джурами не споткатися, а завтра пішов. До Поганих земель вандрує. Обережний раб, хитрий. Гди почув тупіт копит, а у полі не сховаєшся, то побіг он до того гаю, – Непийпиво вказав на гай неподалік. – З дівкою тою. Сашко, потщись до куреня Кривоніса, най псів пустять. А доколя самі подивимося.

Сашко одягнув чобіт, стрибнув на мула і погнав вперед, а Непийпиво та Понамка повернули з дороги до ліску.

– Брате Набоко, бери одеснуюю, я – ошуюю піду. А ти, слуго, стій тут і патри уважно. Яко ізочиш рабів, волай до нас, – наказав мені Непийпиво.

Поїхали вони з Понамкою навколо гаю. Невеличкого. Важко в ньому сховатися. А навколо ж степ. Ох, який же Непийпиво небезпечний. Наче Понамку слухав, а слід помітив! Стерегтися його треба!

Тільки ото подумав, коли відчув погляд. З ліску. То там втікач, все правильно Непийпиво зрозумів. Там! Тепер он дивиться на мене. Думає, що робити. Але до мене далекувато. Несподівано не нападеш. Зник погляд. Мабуть, пішов в інші боки дивитися. Я затремтів. Знову смерть поруч. Не моя, так того раба. Як же це мені набридло!

У роті пересохло. Узяв баклажку з водою, відпив трохи. Подивився на мула з речами Непийпива, який при мені був. Два мули. Слуга. Якщо нападати, то на мене, а не на паничів. Хоча куди тут на мулі втечеш? Дороги ж перекриті. Ні.

Несподівано пролунав крик. Десь з того краю ліску, куди поїхала Понамка.

– Тривога! – заверещав я, щоб її попередити, хоч вона і сама все добре чула.

– Набоко! – заволав Непийпиво.

– Тут він, раб! – радісно закричала Понамка, наче не смертельну небезпеку зустріла, а скарб якийсь знайшла.

Почувся стукіт копит. То Непийпиво нісся до панни моєї. Я теж мула свого нагнав. Нісся уздовж гаю, коли побачив Понамку, яка з коня зістрибнула і стояла над кимось. Онде і Непийпиво прискочив. А ось і я. Дивимося, а у траві поруч з Понамкою скривавлений раб лежав. Міцний хлопець із перерубаним навпіл списом поруч.

– На мене кинувся. Але битися не вмів, – пояснила Понамка, збуджена і войовнича. – Я вбивати його не збиралася, спис переполовинила шаблею, повалила, а він сам на шаблю поліз.

Розумів раб, що його чекає, не хотів живим попастися.

– Навіщо він на мене кинувся? – здивувалася Понамка.

– Думав, що звалчити в змозі буде, рачив коня узяти, – сказав Непийпиво.

– А далі що?

– Далі мчати абикуди. Погоню відволікати, жеби дівку свою врятувати. Вона ж тут гдє-кольвек, – впевнено сказав Непийпиво і повернувся до мене. – Повантаж раба і чекай, ми у лісі позочимо.

Поїхали вони з Понамкою до лісу, а я ледь повантажив раба. Міцний парубок, мабуть, ковалю інакше не можна. Руки товсті, долоні руків’ям молота набиті, трудящі. Став чекати я. А мені кров’ю тхне. Від’їхав від калюжі крові, а все одно тхне. Стояв, кривився. У лісі Непийпиво з Понамкою перегукувалися, мабуть, лякали дівку, щоб тікати кинулася. І дійсно, он вибігла. І до мене побігла. У одній сорочці. Зброї при ній не було. Бігла і плакала.

– Ану стій! – сказав їй. А вона мене наче й не почула, до тіла хлопця кинулася. Та як давай ридати! Не міг я їй завадити, від жіночих сліз завжди ставав безсилим. Вона плакала, цілувала мертвого, шепотіла щось ніжне до нього. Коли он Непийпиво з Понамкою з лісу виїхали.

– Імай її! – крикнув Непийпиво. А дівка вихопила ніж з-під сорочки і собі у шию увігнала. Кров бризнула, вона на коліна впала, потім на землю завалилася. Я стояв скам’янілий, поворухнутися не міг. Тут підскочив Непийпиво, кинувся до дівки, а в неї вже судоми, доходила. Тоді Непийпиво до мене, та як вдарив прямо у обличчя. Я знепритомнів.

Отямився від розмови.

– Він же її не відпустив! – казала Понамка.

– Сфольговав! Її спиткати мусили, впрод смерті! Або у земляні раби взяти! А вона ось як, легко гонзнула! Чому він її не загамовав? – аж ричав Непийпиво.