Химери Дикого поля - страница 48
– Треба відступити! Їх забагато! – прошепотів Сашко.
– Паничі не відступлять, – відповів я. Він кивнув. Паничі не відступлять, он вони роздраконювали один одного криками, нагадуваннями про вбитих товаришів. Вони хотіли битися і будуть битися. Я подивився, де Понамка, і побачив стривожене обличчя Непийпива, який, мабуть, не чекав такої сили ворогів. Відправив кількох джур до степу. Мабуть, кликати на допомогу загін, що залишився там. Але поки він прийде, буде вже запізно. А онде Понамка серед паничів. Вона кричала щось, вихопивши шаблю. Вона хотіла битися, вона була така завзята! Але зараз сміливість забила їй баки. Ці дикі занадто сильні і численні. Ми могли вбити багатьох з них, але й самі мали загинути. Я знав, що Понамка не відступить і не спробує втекти, вона не з таких, вона буде битися до останнього. Я мусив якось врятувати її. І її, і себе!
Зістрибнув з мула.
– Ти куди? – здивувався Сашко, й інші слуги озирнулися. Якби я побіг назад, вони б подумали, що я злякався, і вбили б мене. Але я побіг вперед, до паничів. Прослизнув між кіньми джур, потім пробирався серед паничів.
– Я несу своєму паничу, несу своєму паничу! – шепотів я. Паничі були збуджені, вони лаяли диких, обіцяли помститися за загиблих товаришів, на мене не звертали уваги. Ось я вже був біля коня Понамки, зробив вигляд, наче поправляю ремінці сідла.
– Красю, чого тобі? – спитала вона, здивована і роздратована, що я відволікаю її від бійки.
– Суха трава, багато трави! Вітер у бік диких, підпалити траву! Вогонь піде на них, а за вогнем вдаримо ми! – зашепотів я. – Вогонь, підпалити траву!
Понамка здивовано подивилася на мене.
– Навіщо, ми і так їх знищимо! – сказала вона.
– Їх забагато. Скажи Непийпиву, вогонь! Благаю! – я відчував, що на мене дивляться, залишив Понамку і побіг до слуг. Мене лупцювали канчуками розпалені передчуттям битви джури.
– Ти чого туди бігав? – гнівно спитав Сашко.
– У мого пана було погано закріплене сідло! Могло підвести у битві! Я поправив! – збрехав, а сам побачив, як Понамка під’їхала до Непийпива і щось нерішуче сказала. Він слухав її, а потім посміхнувся! Він кивнув і почав наказувати. Невдовзі до нього під’їхали кілька десятків джур. Вони тримали у руках смолоскипи, зроблені з одягу диких і їх списів. Непийпиво показував, де треба запалити траву. Джури мовчки слухали. Дикі сунули на нас, не припиняли верещати. Вони вже повністю вийшли з лісу, тепер хутко наближалися до нас, розлючені і величезні. Непийпиво особисто підпалював смолоскипи, здається, у нього була звичайна запальничка! Джури з палаючими смолоскипами вишикувалися. Непийпиво махнув рукою, джури опустили смолоскипи у траву і рушили уздовж нашого війська. Суха трава легко зайнялася, а вітер почав гнати вогонь у бік диких. Ті зупинилися, не розуміли, що відбувається, верещали ще більше.
– До бою! – наказав Непийпиво.
І всі почали шикуватися. Джури зі жмутками коротких списів по флангах, а в центрі паничі, за ними слуги. Непийпиво наказав джурам наблизитися до диких і кидати в них списи, але у близький бій не вступати. Коли списи закінчаться, то відійти вбік.
– І пам’ятайте про братів вабоєних! – Непийпиво підхопив мішок з головами вбитих паничів і струснув ним. – Джури, напрод!
Джури зірвалися з місця і поскакали на диких, до яких стрімко наближалося полум’я степової пожежі. Дикі верещали, але не тікали. Ось вогонь досяг перших диких, вони почали стрибати через палаючу траву, а тим часом джури наблизилися і стали кидати списи. Дикі стрибали у вогонь, який обпікав їм ноги, переходив на одяг, що легко спалахував. А тут ще списи, цілі хмари списів від джур, які хоч і не вбивали, але ранили. Дикі намагалися кидати каміння, але дим виїдав їм очі. Дикі відчайдушно верещали, частина з них прорвалася через вогонь, джури кидали в них останні списи.
– Брате Жох, напрод! – наказав Непийпиво. Він залишився з окремим загоном, в якому була і Понамка, а більша частина паничів та слуг рушила за Жохом, який їхав попереду з великим щитом і довгим важким списом. Я подивився на Сашка, той показав, щоб я залишався.
– Слуга мусить бути при своєму паничеві, – пояснив він.
Я радісно погодився, бо бачив, що попереду буде страшна бійка.
– Слава Ісусу Кривавому! – закричав Жох.
– Слава Ісусу Кривавому! – відповіли паничі.
– На смерть! – заволав Жох.
– На смерть! – заволало військо.
Загін почав набирати швидкість. Паничі повторювали свій бойовий клич «На смерть!», дикі верещали серед диму та вогню. Джури кинули останні списи і відступили, пропустивши клин, на чолі якого мчав Жох. Удар, крики, тріск щитів та списів. Клин паничів різав темний натовп диких, але поступово гальмувався у ньому. Схоже було на те, що розтрощити диких одним ударом не вдалося, почалася страшна бійка. Непийпиво дивився на битву. Всі озиралися на нього, чекали наказу. Але він щось вичікував. Понамка не могла спокійно всидіти у сідлі, аж тремтіла, зверталася до Непийпива, а той мовчав.
Жох нарешті пробився до кінця чорної хмари, розрізав диких навпіл, але вони і не думали бігти, навпаки почали потроху тіснити наших на правому фланзі. А тут з лісу вийшов ще один загін диких. Вже не такий великий, кілька сотень, але вони верещали, наче їх були тисячі. Я помітив, що наші почали відступати. Це слуги, паничі билися, а от слуги злякалися. Може б, і побігли, але джури вбили кількох дезертирів і підперли слуг, загальмувавши наступ. Але дикі тиснули далі, і правий фланг продовжував відступати. Дикі, що вибігли з лісу, тепер поспішали до своїх товаришів.
