Химери Дикого поля - страница 58

– Але ж їм вистачає, Красю, так? Вони ж не голодують?

– Голодують раби, – нагадав я.

– Це робиться навмисно, – кивнула Понамка.

– Щоб тримати у покорі?

– Так. Важка праця і голод це головні умови підкорення рабів. А ще сила, жорстокі покарання за щонайменші порушення. Тільки так ми можемо тримати рабів у покорі. Бо ж їх значно більше.

– Ми? – я здивовано подивився на Понамку. Вона трохи знітилася.

– Ну, Січ.

– Тобі тут подобається?

– Тут непогано. Всі ці битви. Ти ж знаєш, я люблю ризик.

У двері постукали. Я підхопився, Понамка сіла за стіл, узяла перо до рук.

– Так.

Зайшов Сашко.

– Мій пан питає, чи ще не готово?

– Ще ні, закінчую. Я потім сама принесу, – впевнено сказала Понамка і з розумним виглядом щось почала рахувати.

Коли Сашко пішов, Понамка наказала пояснити їй мої підрахунки. Разом підготували доповідь.

– Слухай, а ти бачила тут старих? – спитав я, коли ми вже закінчили.

– Старих?

– Так. Паничів чи їх жінок.

– Ні, не бачила.

– То де ж вони діваються?

– Паничі виїжджають, а жінки… Ну, їх, мабуть, вбивають.

– Своїх матерів і дружин?

– Красю, а тут в них немає такого, щоб мати чи тато. Тут мати – Січ, батько – Ісус Кривавий, а всі паничі – браття.

– Але як можна жити, коли знаєш, що тебе в кінці вб’ють? – здивувався я.

– Просто, Красю. Людина до всього зникає. Ось тут, на Січі, звикли до смерті. Бо смерть тут завжди поруч. Кожен панич стикається з нею з дитинства. Джури вбивають і гинуть самі. Згадай чудовиськ. Потім, вже паничами, постійно воюють. То смерть для них це щось звичайне. Не можеш битися, як раніше, краще вмерти. Баби, мабуть, вмирають, коли в них починається клімакс. Не можеш народжувати – до побачення. Тут все жорстко, Красю, без шмарклів. Ну, давай звіт, піду до Непийпива, а ти сходи поїж, відпочинь трохи.

– Дякую.

Вийшов з кімнати Понамки. Поштиво пропускав паничів та джур. Підійшов до дверей з башти, біля яких стояло кілька джур з шаблями. Випустили мене. Пішов до хати, де годували слуг. Там мене знайшла Явдошка.

– Скажи, що я тобі служу! – прошепотіла мені на вухо.

– Залишись, мій пан дозволив мені поки відпочити, – гучно сказав я, а вона слухняно сіла поруч.

Я попросив у одного зі слуг чаю.

– І їжі, їжі візьми! – прошепотіла Явдошка. Попросив і їжі. Мені принесли велику глиняну миску мамалиги і курячу ніжку. Явдошка попросилася вийти на вулицю. Там вже дощ припинився. Ми відійшли, Явдошка крадькома почала хапати їжу руками і жадібно запихати до рота.

– Спокійно, чого ти боїшся? – здивувався я.

– А то ще скажуть, що я їла, і не дадуть вечері, – Явдошка хижо озирнулася і жадібно желіпала.

– Хіба не досхочу годують? – спитав я, коли ми вже були у сіннику.

– Досхочу хлопців годують, їм же зброю тримати. Або у степах, там молока багато, а ще хлопці можуть зайця вполювати чи кінь захворіє, то його заріжуть, – розповідала вона і роздягалася.

Потім лежали, Явдошка в голос мріяла знову потрапити у степ, ходити за худобою.

– Потім завагітнію, мене сюди на легку роботу візьмуть. І годуватимуть краще.

– А що за легка робота?

– Дітей паничів опатрувати. Їх же привозять з інших куренів, малих ще. Ото ходиш за ними, годуєш. І сама сита і не заморена. Тільки уважно треба. Бо як дитина заб’ється чи скалічиться, то одразу слугу вабоють. Але дивитися легко.

Ми ще лежали, а потім почули якісь крики з вулиці. Вибігли, побачили цілий натовп слуг. Явдошка потягла мене туди. Виявилося, що всі зібралися дивитися на дітей диких, захоплених у день битви. Їм одягли залізні ошийники, руки узяли у кайдани. Диченята ричали, зиркали злими оченятами, кидалися на слуг, які їх дражнили.

– Диві які! Гірші за собак! – шепотіла Явдошка. – Вони людей їдять!

Потім плюнула в диченя, жбурнула землею. Мені ця сцена була не до вподоби, то я залишив Явдошку у натовпі, пішов до башти. На вході мене перестріли джури.

– Я до свого пана Набоки, – сказав їм, хоч вони і так знали, до кого я. Пропустили, але один з джур пішов за мною, щоб я кудись не звернув. Постукав у двері кімнати Понамки. – Це я, пане.

– Заходь.

Вона сиділа за столом, дивилася нові папери.

– Що це? – спитав я, коли зачинив двері.

– Та ось ще документи. Подивися їх, мені знов потрібно скласти доповідь. Тільки спочатку принеси мені поїсти.

Я побіг на кухню, приніс м’яса, хліба та пива, а ще мед і яблука, бо Понамка любила закусити солодким.

– Як рука? – спитав я, бо побачив, що Понамка користалася лише правою, а ліва висіла.

– Та херовато. Але буде нормально. Кістки цілі, а інше заживе.

Вона жадібно кусала м’ясо, запивала його пивом, я ж сів за документи.

– Нічого собі! – сказав я, коли Понамка вже хрумтіла горішками.

– Що?

– Це документи про те, як тут поставлено розпліднення!

– Це ти про що? – не зрозуміла Понамка.

– Про те, що кожен панич зобов’язаний за рік запліднити мінімум одну жінку. Краще дві. Деякі і трьох запліднюють.

– І як вони обирають, кого саме запліднювати? – поцікавилася моя панна.

– Подають до куреня заяву з іменами тих жінок, яких хочуть запліднити. Так розумію, що думки жінок не питають. Але ось коли на одну даму кілька претендентів, то їй дано право обирати.

– І що робити тим, кого не обрали?

– Їм доводять, з ким вони мусять злягтися. Так само, як і тим паничам, які не подавали заяв. Усі жінки паничів, в яких немає малих дітей на руках, мусять бути запліднені. Ось тут розподіл по року, щоб всі не народили в один місяць. Кожна жінка повідомляє про свої цикли. І в найсприятливіший період до неї приходить призначений чи обраний панич, вони живуть в окремій кімнаті кілька днів. Після чого панич йде, а жінка чекає. Якщо вона не завагітніє, то спробу повторюють ще двічі. При цьому змінюють склад пари. Якщо панич не зможе запліднити трьох жінок поспіль, він мусить виїхати до чудовиськ, бо панич не може жити без чоловічої сили. А якщо жінка не завагітніє після трьох партнерів, то її вбивають.