Химери Дикого поля - страница 62

– Не дивися туди! – зашипів Сашко і боляче штовхнув мене. Я знав, що то були жінки паничів, вони зацікавилися тим, що відбувається у дворі. А туди витягли з підвалів диченят. Їх було п’ятеро, але двоє вже мертвих. Та й ці, що залишилися, ледь живі. Брудні, заслаблі, тільки стогнали.

– Чого вони такі? – гримнув Непийпиво на одного зі слуг. Той аж затремтів з переляку. – Чи потрави їм не давав?

– Не хотіли їсти звіри сі бидляче варево! Тільки м’ясо або хліб! – доповів слуга і низько вклонився.

Непийпиво підійшов до диченят. Ті знесилено заричали.

– Дайте їм смажену курку. Нехай поїдять. І чистої води.

Слуги принесли курку і кинули її диченятам. Ті розідрали смаженину і почали жадібно жерти її. Хрускотіли, розгризаючи кістки. Вони були ще зовсім діти, але в них вже були потужні щелепи і собачий апетит. Слуги дивилися на диченят із сумішшю жаху та огиди. Слуги та джури лише з презирством.

– У клітки їх, – наказав Непийпиво, коли диченята вже дожовували залишки курки.

Диченят підняли, вони намагалися пручатися, але були закуті у кайдани і руками, і ногами, то їх легко закинули у клітки.

– Мертвих теж забираємо, – наказав Непийпиво. – Сашка, сідай на віз. І накрийте їх чимось, бо ж вдень буде спека, жеби не подохли.

У диченят була світла шкіра і руде волосся, на сонці їм, мабуть, дійсно було б непереливки. То клітки прикрили великим рядном. Біля Непийпива зібралися всі паничі, що залишилися у курені. Джури теж стояли поруч.

– Ну що ж, браття, дякую за гостинність. Мнімаю, що за кілька днів ще наворотимся до вас, – сказав Непийпиво.

Курінне товариство подякувало йому та брату Набоці, казали, що чекатимуть у гості. Обійнялися паничі і поїхали. Я побачив Явдошку у натовпі слуг. Вона посміхалася мені. Зовсім не виглядала засмученою. Я думав про дитину. В мене не було дітей, і ось тепер буде. Народиться для страшного життя на цій клятій Січі.

Невідомо, для чого я махнув Явдошці, і ми поїхали. Виїхали за ворота. Сашко сидів на возі, за спиною у нього були клітки з диченятами. Я їхав позаду, до мого сідла були прив’язані мул Сашка і мул з притороченою їжею.

Непийпиво з Понамкою одразу задали швидкий хід. Ось позаду залишилися стіни куреня, потім садки навколо, потім степ, почалися поля. На них вже працювали земляні раби. Коли бачили нас, ставали на коліна, слуги просто низько вклонялися. Паничів та джур тут майже не було.

– До Застави далеко? – спитав я у Сашка.

– За день не встигнемо.

– А багато куренів будемо проїздити?

– Три, – Сашко був небалакучий.

– Які?

– Яреми, Деркача та Соломахи. А для чого тобі?

– Та просто цікаво, – сказав я. Розповідати, що почав складати мапу Січі не став, бо це могло викликати підозри. Я ж хотів знати, що це за край, потроху вже уявляв, що і як.

За деякий час Сашко кинув диченятам ще курку, вони і її з’їли. Потроху почали оживати. Сашко на них озирався і тільки головою крутив.

– От тварюки скажені!

– А навіщо ми їх веземо на Заставу? – спитав я.

– Не знаю, – Сашко навіть не подивився у мій бік.

– Ти чимось ображений на мене?

– Ні.

– Тоді чому… – я хотів спитати, чому він не хоче зі мною балакати, а потім згадав колонію. Там адміністрація примушувала доносити один на одного. І якщо людина не хотіла стукати, а відмовитися не могла, то вона просто обмежувала спілкування, ні з ким не балакала, то і розповісти товаришу начальнику їй було нічого.

Я кивнув. Здається, зрозумів. Більше до Сашка не чіплявся. Їхали мовчки. Лани, на них раби, що старанно працювали. Тут вони були такі самі, як і в інших куренях: худі, брудні, виснажені, залякані. Здається, вони навіть раділи нашій появі, бо могли стати на коліна і трохи перепочити, схиливши голови. Коли ми проїздили, позаду чувся свист батогів – то слуги повертали рабів до роботи.

За кілька годин ми дісталися до кам’яного стовпа. Я вже знав, що це межа двох куренів.

– Далі курінь Яреми? – спитав я у Сашка.

– Так.

Знову поля, раби, слуги, джури, інколи паничі. Останні поспішали до нас, коли впізнавали Непийпива, то ставали дуже шанобливими. І про Набоку чули. Вони б залюбки побалакали, але Непийпиво казав, що поспішає. Ми їхали далі. Майже не зупинялися. Я підвозив Понамці шматки порізаної свинини з хлібом, вона пригощала Непийпиво. Дудлили воду з баклаг, які ми наповнювали з колодязів, що зустрічалися при дорозі. Всі колодязі були зачинені на замок, мабуть, щоб ними не скористалися втікачі, але у Сашка був ключ. То напували паничей, пили самі, не забували і диченят.

– Дивіться, вони потрібні мені живі! – нагадав нам Непийпиво. То ми їх напували, годували, дивилися, щоб не було їм спекотно під рядном.

Я помітив, що на полях стало менше рабів. І замість пшениці та картоплі тут здебільшого була кукурудза. Можливо, у кожного куреня була спеціалізація? Ми проїхали поле, попереду був невеличкий гайок при дорозі. Мусили проїхати через нього, коли я відчув раптом запах смаженини. З чого б це? Подивився на Непийпива з Понамкою, вони були спокійні.

Коли ми заїхали у гайок, нас там зустрів цілий загін паничів та джур. Я спочатку напружився, але потім побачив посмішки на обличчях.

– Брате Непийпиво, брате Набоко, вітаємо вас у курені Яреми! – урочисто промовив один з паничів. – Ласкаво просимо на фест!

– Дякую, вельмишановне товариство, та потщаємося ми на Заставу. Обецяю скористатися вашою гостинністю, коли наврочатися будемо до степу, – спробував відмовитися Непийпиво. Але місцеві паничі запросили хоча б пообідати з дороги. Провели нас трохи далі, там на галявині було напнуте велике шатро і в його тіні встановлені столи. Поруч смажився цілий кабан, як на Січі було заведено. Он складені бурдюки з пивом та паляниці пахучого хліба. Непийпиво вимушений був погодитися, хоч не дуже хотілося йому бенкетувати, бо ж він поспішав до Застави. Але не міг знехтувати запрошенням паничів. Понамка і зовсім рада була поїсти.