Химери Дикого поля - страница 63
Всілися за столи, паничі підняли кухлі за славних братів Непийпива та Набоку, що виявили дива хоробрості у битві з дикими. Бачив, з якою повагою дивилися на Понамку, і мені ставало радісно за неї. Чув, як джури переповідали один одному про хитрий задум запалити траву і збити вогнем наступ диких, а також про подвиги Понамки, яка вбила багатьох дикунів.
Паничі бенкетували, коли на дорозі з’явився натовп рабів. Кілька сотень, розбитих на п’ятірки, скуті деревом, їх охороняли кілька паничів, а також пара десятків джур та слуг. Паничів, які були з куреня Шпака, запросили до столу. Вони відігнали рабів, бо від тих смерділо. Слуги залишилися сторожувати рабів, а джури підійшли до своїх товаришів. Нові балачки про подвиги Непийпива та Понамки. Нас з Сашком джури наче й не помічали, бо ж ми слуги. Не помічали до тієї миті, поки ми не пішли годувати диченят. Джури одразу прибігли подивитися, потім підійшли і паничі.
– Це що, виблядки диких? Чому не вабоїли їх? Куди везете? Вабоїти їх! З нашого куреня загинуло сім по десятку братів! – загомоніли яремівські паничі.
– А з нашого – чотири по десятку! – додали шпаківські паничі, і я побачив, як досвідчені руки схопилися за рукояті шабель.
– Браття, цих потвор я везу на Заставу, жеби продати. Прилетіли якісь чужинці, що дають за них хорошу ціну, – втрутився Непийпиво.
– Брате Непийпиво, коли це ти почав за гендлем бігати? – здивувався один з паничів.
– Не за гендлем, а проти, браття. Та ціна дозволить нам кілька років з чужинцями справ не мати. Будемо купувати те, що нам потрібно, і ні від кого не залежати. Якби не потреби Січі, я б вабоїв потвор сих так само, як вабоїв диких! – строго сказав Непийпиво.
– Ці потвори не варті того, щоб псувати таке чудове застілля, – втрутилася Понамка. На неї суворо подивилися, але чим-чим, а поглядом її не налякати.
– Брат Набока правий! – крикнув хтось з місцевих паничів, і всі з полегшенням посміхнулися.
Паничі повернулися за стіл і святкували далі, а ми прикрили диченят рядном і непомітно погодували їх.
Вже по обіді рушили далі. За кілька годин минули межу з куренем Деркача. Знову поля і раби на них. Паничів було мало, здебільшого джури, які мчали до нас, щоб висловити повагу, і жадібно роздивлялися Непийпиво з Понамкою. Ми прямували далі. Наздогнали валку возів, яка везла вугілля з Чорних печер. Двадцять сім возів, на кожному по слузі, з ними загін з десятка джур та трьох паничів. Вони раді були бачити Непийпиво та Набоку. Тут ще під’їхали паничі з куреня Деркача і запросили до себе.
– До нас приїхали брати з куренів Мухи, Надраги, Соломахи та Шпака. Всі хочуть вшанувати переможця диких! – сказав один із паничів.
– Не я звитяжив, Січ звитяжила! – запевнив Непийпиво.
– Слава Січі! Слава Ісусу Кривавому! – крикнули паничі, і Непийпиво погодився відвідати курінь Деркача.
Поїхали туди. Цей курінь був схожий на інші. Навколо лани, серед яких розкидані сараї для рабів. Поближче сараї з худобою та курники. Вже неподалік куреня помітив велику лісопильню. Біля неї валялися купи деревини, дошки, бруси, просто дрова.
– А звідки тут стільки деревини? – здивувався я, бо ж навколо був степ.
– З Великого лісу, – відповів Сашко. Я вже звик, що тут все велике – і болото, і ліс.
– Що за ліс такий?
– Він відгороджує Січ від Рабських країв.
– Відгороджує? – не зрозумів я.
– Так, бо ним не пройти, він занадто густий. І дерева там нападають на людей. То Великий ліс відгороджує Січ надійною стіною.
– А як же в ньому добувають деревину? – спитав я.
– Ліс постійно лізе на поля Січі, то його вирубають. Якщо не вирубати, то ліс за кілька десятків років поступово заповнить усю Січ, – пояснив Сашко. Я помітив, що він ставав більш говірким, коли його панич не бачив, що ми розмовляємо.
На лісопильні працювали раби, зараз їх загнали до сараю. Он кілька валок возів, навантажених пиломатеріалами та дровами. Мабуть, їх повезуть у ті курені, де з деревиною погано.
За пилорамою височів сам курінь Деркача: високі кам’яні мури з баштами, ціла фортеця. Навколо мурів був рів з водою, один місток через нього, оббиті залізом ворота. Всередині великий двір, під стінами фортеці хати для слуг та припасів, а в центрі височіла башта для паничів, у підвалах якої тримали рабів. Зараз у дворі вже стояли столи. Непийпива та Понамку зустрічали біля сотні паничів. Почалося застілля. Понамка дозволила мені піти відпочити. Ми з Сашком поставили наш віз біля стіни і пильнували, щоб місцеві не лізли до диченят. Ті за день з’їли вже чотири курки і тепер спали. Тіла їх мертвих одноплемінників почали смердіти. То Сашко наказав місцевим слугам принести кропиви. Його послухали, бо ж він слуга самого Непийпива, переможця диких. Принесли кілька ряден кропиви, якою Сашко обклав тіла мертвих диченят.
– Це призупинить процес розкладання. Так моя бабця у селі зберігала м’ясо, коли ще не було холодильника, – пояснив Сашко.
Ми повечеряли, нас запросили до хати, але ми залишилися сторожити біля воза. Паничі святкували довго, співали своїх войовничих пісень. Серед голосів чув і Понамчин. Вона добре співала. Побачив, що Сашко налягав на кухоль браги, який нам принесли. Я дозволив йому випити і свою частку. Був байдужий до алкоголю. Зараз би міцної кави!
– Кави б зараз, – зітхнув я. Ні до чого, просто дуже схотілося.
– І цигарку, – несподівано прошепотів Сашко.
– Цигарку? Ти палив?
– По дві пачки на день. Майже десять років. Коли потрапив сюди, то перший час було не до цигарок. Доводилося виживати, то не думав про них. А зараз іноді дуже хочеться затягнутися.
