Химери Дикого поля - страница 64
– Тютюну тут немає?
– Є, але палити можна тільки паничам.
– Чогось я не бачив жодного разу, щоб тут палили.
– Бо минулого року врожай тютюну пропав. То вже кілька місяців палити немає чого, ось ти і не бачив. А так у кожного панича є люлька.
– Але слузі не можна?
– За таке відріжуть язик.
– Тут не чикаються, – зітхнув я тихенько.
– Так, але тут ні з ким не чикаються, – погодився Сашко. – Кожен мусить робити своє, інакше буде вбитий.
– Я все не можу звикнути до смерті, а тут вона усюди.
– І від неї не втечеш, – кивнув Сашко і допив брагу.
– Не втечеш? – я зробив вигляд, що не зрозумів.
– Не втечеш. На півночі болота, на заході – дикі у своїх лісах, на сході – чудовиська, а на півдні просто Великий ліс, який одразу вб’є тебе. Звідси не втекти, – Сашко говорив дуже тихо. Паничі гучно волали свої криваві пісні, то навіть якщо хтось ховався у темряві поруч з нами, він не почув би, про що ми балакали.
– А ріка?
– Ріка розпадається на купу річищ, пройти які може тільки досвідчений керманич. А всі інші заблукають та потраплять до чудовиськ.
– Звідки ти знаєш?
– Я бачив тіла втікачів.
– То ніяк не втекти? – я аж губу прикусив.
– Краще про це не думати.
– Я і не думаю, мені тут непогано, – сказав я про всяк випадок.
Лежали. Потім Сашко заснув, а я думав про те, що Понамка може не захотіти тікати звідси. Бо ж їй тут все до вподоби. Вони любить битви, любить їздити верхи, любить бути головною, а тут вона потрапила у панівний прошарок суспільства. Вона тут – панич. Це як у нашому житті або депутат, або прокурор. Навіщо їй кудись тікати? Я зітхнув, почув, як з брами виходять загони джур. Ідуть до воріт і розчиняються у темряві. Диви як, тут же далеко від диких, а служили он як сумлінно. Браму зачинили. Джури будуть чергувати за стінами, а слуги на стінах. Зненацька на курінь не нападеш.
Я довго ще думав про різне, поки заснув. Прокинувся, бо мене штовхав Сашко. Було ще темно. Ми швидко засідлали коней та мулів, запрягли віз, узяли ще пару курок у дорогу, я добув свинини для Понамки, бо вона любила поїсти зранку. Ось вийшла з Непийпивом, їх проводжали кілька паничів. Ворота вже були відчинені, бо з куреня поїхали невеличкі загони слуг та паничів, щоб виганяти рабів до роботи. Поїхали і ми. По дорозі зустрілися з джурами. Четверо хлопців, років по тринадцять, не більше, несли дві голови рабів. Непийпиво спитав, сказали, що раби вилізли зі свого сараю і скрадалися до свинарника поцупити харчів. Непийпиво похвалив джур, вони виглядали щасливими, особливо ті, які тримали голови.
Вже на відстані від куреня побачили, як рабів виводили з сараю. Лічили, перевіряли, чи не сховався хто всередині, звіряли кількість з вечірньою. Біля одного з сараїв всадили на палі вісьмох рабів. Мабуть, з того десятка, з якого було двоє вбитих джурами. Раб відповідав не тільки за себе, але й за товаришів зі свого десятка.
Ми їхали далі, Сашко підняв рядно, почав кидати диченятам шматки курки. Істоти жадібно їли. Виглядали вже краще, потроху оживали. Я перевірив клітки, бо ці потвори змогли спробувати втекти. Ми проїхали землі куреня Соломахи, нарешті поля закінчилися, почався степ.
– Застава вже неподалік! – сказав Сашко.
Непийпиво та Понамка поспішали так, що ми ледь встигали за ними. Ще півгодини, і степ закінчився, почався ліс. Хвилин десять, не більше, коли ми вискочили на галявину і я побачив попереду фортецю, схожу на ті, що стояли на кордоні. Потім видно стало і річку, на березі якої стояла фортеця. Я впізнав її, хоч з висоти вона виглядала інакше. Застава.
Вона була добре укріплена. Високі мури, на стінах охоронці. Вони нас помітили, то відчинили ворота заздалегідь, ми проїхали міст і заїхали за мури. Там нас чекали вже кілька десятків паничів та джур. Паничі дуже шанобливо зустріли Непийпиво та Понамку. Потім підійшли подивитися диченят. Ті почали ричати.
– О, які дикі!
– Малі, а вже які дебелі!
– Тварі!
Паничі з цікавістю роздивлялися диченят.
– Коли обещалися прибути чужинці? – спитав Непийпиво в одного з паничів, якого звали Заброда.
– Вони були вчора. Обіцяли бути днєсь.
– Олико їх?
– Один у дзизі залізній сидить і ще троє.
– Приправлені?
– Приправлені. Швидкі мушкети в них. Але не вої вони, а гендлярі. Обавяться нас так, що аж смердить від них, – Заброда зареготав.
– Все одно треба насторожі бути. У торгашів немає честі, – сказав Непийпиво.
– Ми приправовані. І до чужих, і до славних гостей наших! До столу, брате Непийпиво і брате Набоко!
Наших паничів знову почали годувати та напувати. Але Непийпиво майже не пив, Понамка теж половинила кухлі.
Нам з Сашком дали по великій мисці кулешу та по здоровій в’яленій рибині. Слуги ставилися з повагою, розпитували про битву з дикими. Сашко розповідав про неї, я гриз рибу. Коли зі стіни прибіг джура.
– Ясир! Ясир! – закричав він і побіг до паничів. – Одна по десятку липа! Ясир!
– Ну що ж, пішли на ловитву? – спитав Заброда у Непийпива.
– Залюбки! – відповів той.
Паничі сіли на коней. Слуга мусить бути зі своїм паничем, то я стрибнув на мула. Ми з Сашком пропустили паничів та джур і поїхали з фортеці. Далі повернули до річки. Вона була досить широка, метрів сто, не менше. Побачив, що Сашко чомусь зблід.
– Чого ти? – спитав тихенько. Він тільки рукою махнув. – А куди ми їдемо?
– Побачиш, – Сашко скривився і відвернувся.
Загін швидко вискочив на берег ріки, і я побачив таке, що ледь не скрикнув зі здивування. Байдарки. Сучасні туристичні байдарки, у них люди. Одягнені так, як я колись одягався. Частина байдарок вже пристала до берега, частина ще тільки підпливала. Помітив щось схоже на причал. Люди з байдарок здивовано дивилися на загін вершників. Здивовано і захоплено. Аякже, коні, обладунки, шаблі, списи, оселедці, все виглядало, як у кіно. Туристи не відчували жодної небезпеки, можливо, думали, що потрапили на якусь виставу для подорожніх.
