Химери Дикого поля - страница 87
– А хто купує рабів? – спитав я.
– Чудовиська, тут, окрім чудовиськ, більше нікого і немає.
– Для чого раби чудовиськам?
– Для різних цілей. Комусь потрібні слуги, а хтось любить їсти людей.
– Жах який! – злякався я.
– Ну, я думаю, ти вже помітив, що тут багато жаху і людське життя коштує копійки.
– А де твій господар?
– Я сам собі господар! – похвалився Бар-Кончалаба.
– Хіба тебе не взяли у полон біля фальшивого Райгорода?
– Узяли. Мене купив один місцевий торгаш, хотів продати кудись у рабство, але я переконав його, що мене вигідніше залишити тут. Оце ходжу, заробляю грошики.
– Чим?
– Акторством.
– А Славко?
– Славко служить при місцевому міняйлі.
– Дикі ж не терплять рабства, я сам бачив.
– У Славка не рабство, а служба. А що ти бачив?
Розповів про диченят, яких віз.
– І куди ти їх подів? – Бар-Кончалаба знову дуже зацікавився.
– Прилетіли якісь люди на гелікоптері, відвалили купу бабла, цілу валізу доларів, там мільйони були. Не розумію, для чого комусь знадобилися ті диченята, у цирку їх будуть показувати, чи що?
– Краснодаре! Та це ж були вчені! Ти уявляєш, який це успіх, знайти живих неандертальців? Та ще дітей, за зростанням яких можна буде слідкувати, вивчати!
– Для чого?
– Для розвитку антропології! Це ж серйозна наука, з серйозним фінансуванням, якщо брати в світовому розрізі. Не дуже розумію, щоправда, як вчені легалізують свої спостереження.
– Як це, легалізують?
– Ну, всім відомо, що неандертальці вимерли. А тут на тобі, живі. Це ж буде скандал. Бо доведеться розкривати, де їх узяли. А відомості про ріку Снів це ще більший скандал!
– Чому?
– Красю, ти коли-небудь мапу України дивився?
– Ну, дивився. У школі.
– Бачив там ріку Снів і всі ці краї, в яких побував?
– Ні. Не бачив і не чув про них ніколи.
– А чому? Як могло статися, що люди дослідили вже Антарктиду, джунглі Амазонки, Тибет, Сибір, стерли всі білі плями з мап, а ось тут, майже у центрі Європи, залишили?
– І як це сталося?
– А так, що оці краї, вони не схожі на інші.
– Ну, я це помітив. То чудовиська, то дикуни.
– Не в тому сенсі, тут інша будова простору. Я не фізик, не можу науково пояснити, але тут щось схоже на складку в просторі, потрапити в яку непросто. Ось ми летіли зі сходу на захід, трималися ріки Снів. А якщо б летіли з іншого боку, то опинилися б у Росії і цих місць не побачили.
– Як таке може бути?
– Питання не до мене, кажу ж, я не фізик. Аномалія якась, мабуть.
– Так а чим закінчилися твої справи з ФСБ?
– Тим, що прийшли ви і я звабився ідеєю легко потрапити до Райгорода. Опинився тут, що там відбувалося далі, не знаю.
– А цей Райгород, чим він приваблює, що ти до нього полетів?
– Красю, а чим може приваблювати рай? Вічним життям!
– Ти це серйозно?
– Так. Райгород, справжній Райгород – місто героїв, де вони отримують вічне життя у ідеальних тілах.
– Яких тілах?
– У ідеальних, у власних тілах у момент розквіту. І живуть у них вічно, бо не знають ані старості, ані хвороб.
– Що за маячня? – скривився я.
– Не маячня, Красю, зовсім не маячня, – зітхнув Бар-Кончалаба і посумнішав. – Тому до Райгорода і намагаються дістатися тисячі людей щороку.
– Як дістатися?
– Здебільшого пливуть рікою Снів. Сам подумай, чого це паничам довелося робити окрему Заставу на ріці? Бо дуже багато подорожніх. Вони пливуть до Райгорода на спеціально побудованих кораблях чи просто на байдарках. До Застави потрапляють далеко не всі, бо ріка Снів розбивається на купу проток та річищ, значна частина минає Заставу.
– І що далі?
– Далі на тих, хто пливе, нападають чудовиська. Вся ріка Снів живиться з тих подорожніх.
– І навіщо ж плисти до Райгорода, коли тебе все одно з’їдять по дорозі?
– Не все одно, Красю, не все одно! Героїв, тих, хто переможе чудовиськ у численних битвах, хто не злякається і не схибить, течія винесе до Райгорода, і вони потраплять у це чарівне місто. Їх рани загояться, їх тіла повернуться у стан розквіту, всі хвороби відступлять, і почнеться вічне життя у блаженстві!
Бар-Кончалаба аж очі закрив і закрутив головою у захваті.
– І ти віриш у цю маячню? – необережно спитав я, бо немає нічого гіршого, аніж розбивати мрії людей.
– Це не маячня! Не маячня! – заверещав Бар-Кончалаба. – Не маячня! Так і є!
– Добре, добре, нехай так і буде! – погодився я.
– Цікаво, а чого це тебе досі не ведуть на Торжище? – Бар-Кончалаба підозріло подивився на мене. – Рабів, яких з тобою пригнали, вже вивели, а тебе ні?
– Мене наказано продати якимось чорним чаклунам… – я хотів спитати у Бар-Кончалаби, хто це такі, але він підхопився, наче на розпечену сковороду сів, і побіг, мовби за ним сто чортів гналося. – Стій, ти куди?
Я озирнувся навколо, щоб побачити, що ж так налякало письменника, але нічого страшного не помітив. Здається, Бар-Кончалаба чкурнув через те, що почув про чорних чаклунів, і це навіювало погані думки. Я знову підійшов до огорожі, визирнув до Торжища. Там вирував потік чудовиськ. Я побачив, як повели раба. Мабуть, з тих, що пригнали зі мною, я не встиг їх роздивитися краще, та й вони були схожі один на одного. Раба тягнуло на мотузці страшне чудовисько, схоже на величезного рака. Одна з клешень цього рака була в крові, і паща теж. Здається, саме таку істоту вбив Набока, ще той, старий, який віддав своє ім’я Понамці. Я перелякано дивився, коли несподівано в щілині з’явилось чиєсь око. Величезне, як яблуко, воно дивилось на мене, а потім я побачив у ньому зміну, яка буває у погляді хижака, що відчув здобич. Я кинувся геть, позаду почувся рев. Потужний удар пробив огорожу, я перечепився і впав, за мною тягнувся ланцюг, щось смикнуло мене і поволокло, я хапався руками за землю, та де там, коли почулися свистки і крики. Щось грізно заревіло і мене відпустило. Це набігли шестирукі на птахах. Вони відігнали чудовисько, поставили на місце звалений паркан, на мене не звернули уваги. Я відповз під хату і там лежав. Не бачив, хто на мене нападав, і не хотів бачити. Дякував богові, що на Торжищі підтримувався порядок.
