Оповіді визволителя - страница 70

Був би взводним, з чотирма сержантами впорався б. Впорався б і з усіма шістнадцятьма сержантами, коли б у мене в роті були ще офіцери. А не було їх. Тільки старшина, і той не з найкращих.

В інших ротах становище таке ж або майже однакове. Нестача офіцерів жахлива. Одначе мій друг Володя Архангородський — з ним ми в училищі в одному взводі були — вже на навчальній роті затверджений. Він справляється. Лейтенант на посаді майорській. Я на такій же посаді, тільки він вже постійний, а я тимчасовий. Його на кожній нараді офіцерів хвалять, а мене коли й згадають, то лише в якості прикладу негативного.

І ось підійшов той самий день. З шістнадцяти моїх сержантів на дємбєль йшли семеро.

У тому, що мої службові відносини з ними не склалися, звинувачувати можна було лише мене одного. Коли учні не розуміють вчителя, коли не слухають його і не поважають, значить, такий це вчитель. Це як в літературі: коли книгу якогось автора ніхто читати не хоче, кого ж звинувачувати, крім самого автора?

Я нікого й не звинувачував. Не зміг з сержантами, які службу завершили, контакт знайти, не зміг ключик підібрати — сам винен.

У тому, що вночі мої дємбєля переп’ються, влаштують концерт і салют, сумніватися не доводилося. Разом з ними і вся рота буде веселитися. У кожного своє свято.

Тільки не в мене.

Одначе вони, дємбєля мої, чесно пройшли через всі випробування. Вони заслужили свято.

Що я міг для них зробити?

Поміркував.

Помічником начальника штабу батальйону був лейтенант Мишко Соколов. Він всі розклади бойової підготовки складав. Його я умовив поставити мою роту останньою в розкладі на стрільбу з танків.

Черговим по танковому стрільбищі був лейтенант Валєра Арбузов. Його я просив оголосити відбій стрільбі на півгодини пізніше. Він не погоджувався. Однак і його я умовив.

На пункті боєпостачання я заздалегідь заначив три бронебійних снаряди. З цим проблем не було. Головне, щоб потім за звітами правильна кількість стріляних гільз пройшла.

Дні Наказу — це ті рідкісні дні, коли вночі на полігонах ніхто не стріляє. Стрільба завершується о 16:00. Труба співає відбій, червоні прапори на вишках спускають, бронетранспортери мчать знімати оточення.

Спорожнів полігон, однак труба не співає, червоні прапори так само на щоглах і оточення поки не зняте.

Одна моя рота залишилася і три танки на вогневому рубежі. Вишикував я роту біля тих танків. Сержантам, які відслужили, наказав зі строю вийти. Вийшли вони. Сказав я їм щось зовсім просте про те, що служили вони чесно, за що я їх дякую. І праву долоню — до козирка.

А це сигнал.

Гримнули три танкові гармати одна за одною.

Дємбєлям оголосив, що вони вільні, старшині наказав вести роту в розташування.

Обступили мене дємбєля. Тепер вони мені подяку висловлюють за службу спільну, забути просять те, що між хорошими людьми забувати прийнято. Лиш один якось не дуже доброзичливо налаштований. Відчуваю, що він вже першу порцію звеселяючого зілля прийняти встиг. І він мені:

— А ми все одно вночі салют влаштуємо.

Відповідаю: влаштовуйте, коли вам справжнього бронебійного салюту мало, діставайте пукалки приховані, чим би дитя не тішилося. Мене в роті не буде, і старшину зараз відішлю в гарнізон. Його також не буде.

4

У лісі віддалік від солдатського табору — старий будинок, побудований колись дуже заможним громадянином Румунії. Потім товариш Сталін віджав — вибачте, звільнив — ці землі, які ніколи раніше Російській імперії не належали. Будинок цей виявився в межах полігону. Був він великим, світлим, затишним. У найбільш просторій кімнаті — камін з гранітних брил. У тому будинку жили офіцери, коли їхні підрозділи виходили на полігон. Виходило, що в таборах у офіцерів житлові умови були кращі, ніж у гарнізоні. Тут і веселіше було. Увечері не розповзалися товариші офіцери до своїх сімей, а всі, у кого не було нічних занять, збиралися разом. Тут анекдот свіжий можна було почути, в карти перекинутися, чарочку-другу пропустити.

Двічі на рік той будинок порожнів. Без всяких нагадувань вищих командирів офіцери вдень і вночі безперервно перебували біля своїх підлеглих, щоб знищити у зародку будь-які спроби святкувати день Наказу недозволеними способами.

А я вирішив: та нехай горить така служба ясним полум’ям. Я своїм сержантам не наглядач, та й вийшли дємбєля з підпорядкування не тільки мого, а всього командного складу до самого міністра оборони включно. Бо ж саме в тому і полягає сенс Наказу.

Іду лісовою дорогою від табору до офіцерського дому. Назустріч ГАЗ-69. Загальмував водій, зупинив машину. З неї, немов два леопарда з клітки, виходять два підполковники, два моїх прямих начальники — командир полку підполковник Бажерін і командир батальйону підполковник Протасов.

Командир полку з Африки недавно повернувся, своє там відвоював, тут полк отримав: впораєшся — полковником будеш. Йому дуже хотілося впоратися, тому він лютував. Проте лютував тихо, без крику і матюків. Чемно лютував:

— І куди це ми, товаришу гвардії лейтенант, прямуємо?

— Відпочивати, товаришу гвардії підполковник.

Варіанти відповідей у кожного офіцерика на такий випадок завжди готові: розімнуся, подихаю повітрям, через півгодини в роту повернуся; на завтрашні заняття конспекти напишу, через годину буду в роті. Ще багато всього вигадати можна. А я сказав підполковнику, що день був важким, весь тиждень — не легший, вирішив відіспатися.

Моя відповідь була нахабною. Я це розумів. Він також. Тут би йому мене і обматюкати, тільки у нього було ще одне питання: