ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 11
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!
Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати...
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
БАТЬКО Й СИН
Жив один господар. Коли був ще молодий та моцний, йому велося добре, а коли зістарівся, то мусив жити з того, що син дасть. Правда син не шкодував нічого для рідного тата. Одягав його, не примушував тяжко робити. А невістка ніколи не забувала покликати старого на сніданок, обід і вечерю. Онук теж любив діда і не питав, коли той помре.
Одного дня старий сказав синові:
— Я хочу тобі віддати все, що є в мене. Ходім до панів, аби повиробляли нам папери.
Пішли вони до міста і переписали маєток на сина. Того-таки дня невістка зітхнула:
— Ой, як мені набрид старий у хаті. Виведи його, чоловіче, до стайні, най не плентається під ногами.
Син наказав татові:
— Ану забирайтеся до стайні!
Що мав робити старий батько? Зігнувся і тяжко подибав до стайні.
Син згадав, що тато не має чим накритися. Знайшов якусь верітку й сказав своєму хлопцеві.
— Петрику, ану кинь дідові до стайні, аби не змерз... Хлопчик взяв верітку, розстелив у сінях.
— Чому не несеш?
— Почекайте, най її розріжу.
— Нащо?
— Та якщо дам цілу верітку дідові, то чим ви, тату, будете накриватися, коли постарієте і я вас вижену до стайні? Мушу залишити одну половину для вас.
Син забрав старого знов до хати і дозирав до самої смерті.
КУПЕЦЬ І ЖОВНІРИ
Мошко хотів зажити по-панськи. Збудував корчму, завіз горілки й оселедців та й розпочав гендель.
У перші дні люди ходили до корчми, а потім перестали, бо Мошко був такий шмаркатий та невмиваний, що люди гидували і чарку спорожнити.
Корчмар махає рукою і кличе людей:
— Ходіть до мене, я сьогодні частую задурно!
А мужики відповідають:
— У ту горілку з твого носа накапало.
Корчмар з гірким лихом розпродав горілку, сів на лаву й порахував гроші. Потім розміркував:
«З горілкою поганий гешефт. Буду торгувати худобою. Куплю за дев'ять, продам за вісім — і най жінка тішиться, що я теж гендлюю. Ніхто більше не буде казати, що мені з носа капає...»
Пішов Мошко на ярмарок і купив корову. Прив'язав довжелезний воловід до рогів худобини і йде в десяти кроках перед нею. Навіть не обзирається, бо йому страшно дивитися на коров'ячі роги. Коли корова стане, Мошко тягне з усієї сили і покрикує:
— Ге-гей, дримбо!
А йшли собі дорогою два жовніри — гуцули Штефан і Михайло. То були добрі збитошники. Побачили, що Мошко кричить, але не оглядається, та й каже один одному:
— Я відв'яжу корову і лишуся на воловоді сам, а ти поведеш маржинку до лісу. Там мене й чекай.
— Добре, я буду чекати.
Підійшли до корови. Михайло відв'язав воловід від рогів, накинув собі на шию, а Штефан повів корову на жовнірському ремені у бік лісу. Зробили все так спритно, що гендляреві б навіть не приснилося.
Михайло йде за Мошком і час від часу пристає.
— Ге-гей, дримбо! —крикнув Мошко, не оглядаючись.
Михайло йде далі і знову зупиняється.
— Ге-гей, дримбо!
Михайлові набридло. Він став — ні тпру ні ну. Мошко тягне й лається:
— Ге-гей, дримбо! Чого не йдеш, вовки б тебе з'їли!
Кричав, кричав, а марно. Не витримав і сердито озирнувся. На мотузку — жовнір!
— Йой, йой! Я ж купив корову, а не жовніра.
Михайло сказав:
— Не бідкайся, Мошку. Лиха чарівниця колись обернула мене на корову. Тепер її чари вже втратили силу, і я став жовніром.
— Де мої гроші?! —бідкався купець.
— Не знаю, Мошку. Відв'яжи мене, най іду додому у відпустку.
Той відв'язав.
Того ж таки дня жовніри продали Мошкову корову в найближчому селі.
А Мошко вже не намагався зажити по-панськи.
ЯК МОЛОДЯТА РАЮВАЛИ
В одному селі оженився син багатого ґазди. Привів у хату молодичку — файну, як та квітка, і роботящу, як та бджілка. Від ночі до ночі крутилася в роботі. Одного разу, стомлена, сіла відпочивати. Сидить і поговорює собі:
— Дурна була та Єва! Жила в раю, як у бога за пазухою. Нащо кусала ту кислицю, що чорт їй простягнув? Тепер через неї бідують всі жінки.
Старий ґазда підслухав, що вона говорить. Підійшов до неї й каже:
— Від завтрашнього дня житимете у другій кімнаті. Як у раю. Добре?
— Дуже добре, тату,— втішилася невістка.
Другого дня молоді перейшли до кімнати, де було файно прибрано, світило сонце, пахли квіти. їм принесли снідати — всілякого добра. Але серед посуду була накрита ринка. Поклав її старий на середину стола і каже молодятам:
— Їжте-пийте, але у цю ринку не смійте зазирати, бо буде вам біда.
— Чого нам туди зазирати! — погодилися.
Живуть день, другий, як у раю. їм приносять їжу, як під час великих свят, а до роботи ніхто не жене. Але спокою не давала ринка. Ба, що там у ній? Чому старий заборонив зазирати в неї?
— Я хочу крадьки глянути, що в тій ринці є. Подивлюся й скоренько накрию. Тато не будуть знати,— сказала невістка.
— Не можна,— заперечив чоловік.
— Тільки один-єдиний раз.
— Не можна, біда буде.
На третій день невістка не могла ні їсти, ані пити.
— Що тебе вкусило? — спитав чоловік.
— Я подивлюся в ринку, і— Не можна.
— Один раз глипну і накрию.
— Не шукай собі біди!
Жінка аж заплакала. І чоловік пожалів її.
