ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО - страница 12
— Ну, підніми покривку, але тільки глипни і накрий, аби тато не виділи.
Молодиця трохи відхилила покривку, а з ринки фуркнула синичка.
Увійшов старий ґазда, став перед молодятами і каже:
— Що, не захотіли жити у раю? Ану йдіть до роботи!
Чоловік і жінка мовчки пішли до праці.
Отаке було!
ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА
Були дід та баба, старі-престарі й зморщені, як дві печериці. Часто говорили поміж себе про далеку-далеку дорогу, звідки ніхто не повертається.
Одного дня дід каже:
— Звари мені, бабко, бобу на обід.
— Добре, дідику, зварю.
Насипала баба у горщик бобу і засунула у піч. Але один бобик упав під лаву й скільчився. Росте собі, росте. Уже досяг лави.
Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, дірку в лаві — най біб росте далі. Послухав дід бабу, прорізав діру в лаві. Біб росте собі, росте. Досяг уже стелі.
Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, діру в стелі — най біб росте далі.
Послухав дід бабу, прорізав діру в стелі. Біб росте собі, росте. Виріс аж до даху. Баба каже дідові:
— Проріж, дідику, діру в ґонтах — най біб росте й над хату.
Послухав дід бабу, прорізав діру в ґонтах. Біб росте собі, росте. І так виріс до самого неба. Баба каже дідові:
— Лізьмо, дідику, на небо...
І полізла першою.
Баба лізе по бобовій стеблині. А дід нетерпеливиться.
— Бабко, ти вже високо?
— Ще тутечки, дідику!
— Ну лізь, лізь...
Баба лізе, лізе, а нетерплячий дідо знову:
— Бабко, ти вже високо?
— На середині, дідику!
— Ну лізь, лізь...
Баба лізе далі. Вилізла аж на верхівку бобу. А тут стебло було слабе — зламалося, і баба впала з неба.
Але дід і далі дивиться вгору і кричить. Коли не догукався, почав голосити:
— Бабко, ти вже на небі, а я, ади, ще тут... Полізу і я...
Лізе дід на небо. Лізе, лізе — виліз на середину бобового стебла. Лізе, лізе — виліз на верхівку. Біб знову зламався, і дід упав на землю. Дивиться, а поруч нього — баба. Полежав трохи, штовхнув її в бік і застогнав:
— Ану подивись, бабко, чи не зварився ще той біб, бо я вже хочу їсти.
КАПШУК З КРЕЙЦАРОМ
Жив на світі такий багачисько, що за один гріш міг погнати мишу аж до Коломиї. Свою жінку годував кислицями. А коли діти його дивилися на хліб, він дувся, мов сова:
— Ади, витріщилися, як саранча, на моє добро!
У нього завжди було по обіді.
Жінка вмерла з голоду, а діти порозбігалися по світі.
Багачисько з того не журився. Думав лише про те, як йому ще більш розбагатіти. Одного разу на дорозі він знайшов капшук. Відкрив його, а там — золотий крейцар і ще папірець, на якім написано: «Скільки раз відкриєш цей капшук — матимеш один крейцар. Але через рік мусиш його кинути у Прут».
Багач замкнув хату аж на три замки, підпер двері коромислом, заслонив вікна верітками і сів на долівку. Відкриє капшук — є золотий крейцар. Відкриє — і крейцар! Відкриє — і крейцар! За якийсь час долівка була покрита золотими. А на третій день уже і хата почала наповнюватися.
Багач не хоче їсти й спати — хапає й хапає. Коли не мав куди дівати крейцарі, почав скуповувати все, що продавали люди. Сам відгородився від сусідів високим парканом, до якого поприв'язував собак.
Та кінчався рік. Треба капшук кинути у Прут.
Пішов багач до річки, сів на березі і ще довго хапав золоті. Коли наклав на траві купу золота, шпурнув капшук у Прут. Хвиля покрутила ним і потягла на дно.
Тоді багачеві стало жаль за капшуком. Він перехрестився і кинувся стрімголов у воду. Поплив, як сокира: капшука в ріці не знайшов, та здибав стару жабу, яка дала йому там цицьки.
А в селі за ним не затрубили і собаки.
ПРЕМУДРИЙ ДОХТОР
Давно-давно, коли ще в мого діда й вуса не росли, жив у нашому селі чоловік, що звався Семеном. У його стодолі миша з розуму зійшла, доки одно зеренце знайшла. Дарма що Семен був хитрий чоловік — і хитрощі не мали тої сили, аби вигнати біду за ворота.
Одного разу, як на лиху годину, ще й зуби розболілися. Пішов ґазда до дохтора просити рятунку.
— Сідай і роззяв рота,— сказав дохтор.
Семен роззявив рота, як ворота. Дохтор подивився, потім узяв листочок паперу і щось написав.
— Підеш до аптеки й купиш ліки. А тепер клади на стіл три злотих.
Семенові аж в носі закрутило. Та що мав робити? Почухав собі потилицю і поклав три злотих. В аптеці теж заплатив добрі грошики. А коли вийшов надвір, зуб перестав боліти. Чоловік говорить:
— Ади, ці пани з одного боку стрижуть, а з другого — голять.
Пішов до коваля.
— Зроби мені тарифу, де би було не по-нашому написано: «Семен — великий дохтор».
Коли все було готово, повісив ту тарифу на воротях. А сам цілими днями ходив по селу й розповідав людям, що він був у місті й навчився лікувати всілякі слабості.
Прибіг до нього селянин з перев'язаним лицем.
— Йой, так болить зуб, що скоро здурію.
— Сідай!
Хворий сів.
— Роззяв рота!
Селянин послухався. Семен подивився в роззявленого рота, взяв паперу і щось там надряпав, як кіт лапою.
— Купи в аптеці порошки, і зуб боліти перестане. А мені на стіл — три злотих!
Селянин дав аптекареві цидулку. Той дивився в неї, як кішка в календар, і нічого не міг зрозуміти.
— Хто це написав?
— Семен, великий дохтор, що вчився у місті.
Аптекар покрутив цидулку в руках і подумав, що вона написана латинською мовою, якої він не знав. Нарешті спитав:
— Що у вас болить?
— Зуб.
Аптекар знайшов якісь порошки, селянин ковтнув їх, і біль ніби рукою зняло. , Іншого разу до Семена прийшов один багач:
